Богдан Шмигельський: "Сподіваюся, в сезоні ми будемо радувати наших уболівальників"

Він доволі пізно дебютував у професіональному футболі, тривалий час виступав лише на аматорському рівні. Торік, поповнивши склад СК «Полтава», був у когорті найкращих за системою гол+пас, хоч і пропустив сумарно ледь не половину сезону через травми. Він здобував самотужки освіту і міг будувати кар'єру не у футболі, а в... аграрному секторі. Про шлях від аматорського до професійного футболу, про роль батьків у становленні особистості та багато іншого - читайте у великому ексклюзивному інтерв’ю з хавбеком Богданом Шмигельським для газети Спортклуб.

"На літніх зборах тренуватися довелося на пару тижнів більше"

- Богдане, цього літа доволі пізно з'явилася певна ясність у клубів щодо старту чемпіонату першої ліги. Думаю, відсутність такої ясності впливала на побудову вашого тренувального процесу, на саму підготовку до нового сезону. Як воно - готуватися в такій невизначеності щодо майбутнього?

- Період зборів - це улюблений період для футболістів. Тренери зазвичай організовують тренувальний процес, самі збори, щоби вивести команду якщо не на піковий стан, то хоча би на відсотків 70-80 від максимуму. І щоб гравці були вже готові до чемпіонату та набирали обертів у контрольних іграх з підвищеною відповідальністю. Справді, старт чемпіонату відтермінувався. Тому через цю неясність у нас було додаткових два тижні інтенсивних тренувань. Ті, хто приймав рішення про початок змагань, мабуть, не знають, що футболістам доводиться у цей період тренуватись трішечки більше. І літні збори майже переростають за своєю тривалістю в зимові (посміхається).

- Такі гойдалки з відтермінуванням наробила команда з рідної тобі Дніпропетровщини - Дніпро-1, яка знялася зі змагань. Чому така депресивна ситуація з футболом на Дніпропетровщині, адже Дніпро-1 не перший клуб із цього регіону, який знімається з турнірів?

- Взагалі з професійними командами у нашому регіоні така тенденція, така біда. Місто майже прифронтове, думаю, через це є свої проблеми. Але тут постає ще й питання в любові до футболу. Функціонери у нашому місті - специфічні й цікаві, можуть трохи любити футбол, потім - не любити. Коли закінчується любов до футболу, то й команда... теж закінчується.

- Так склалося, що майже всі клуби, за які ти виступав, уже зникли з футбольної мапи...

- Я думаю, що це нині далеко не тільки в мене є такі клуби (сміється). Ми з багатьма хлопцями спілкуємося і зробили висновок, що це сумна тенденція українського футболу. Ми граємо на рівні першої чи другої ліги. Ви ж бачите, що зараз навіть клуби УПЛ, навіть ті, які грають у єврокубках, зникають. А серед тих клубів, де я грав, певне, лише Альянс не зник. Він переродився у Вікторію. І багато хлопців, які грали зі мною в Альянсі, нині продовжують виступати у Вікторії. А от Нікополь та Скорук тимчасово зникли з футбольної мапи через збройну агресію рашистів. Нікополь потерпає кожного дня від військових дій. Багато знайомих виїхало з цього міста, тому що жити під постійними обстрілами просто неможливо. Про футбол взагалі годі й думати. Про Скорук теж усім відомо: інвестор Максим Анатолійович Скорук через підрив Каховської ГЕС зазнав збитків, тому не зміг продовжити фінансування основної команди. Історія з ВПК-Агро трохи вибивається з цієї тенденції. Це була перспективна команда, де підібрався на той час дуже гарний колектив і тренерський штаб. У мене про той період надзвичайно приємні спогади. Але, як я і казав, цікавість до футболу у функціонерів дещо зменшилася. Може, це пов'язано з проблемами в бізнесі, або люди просто вже «награлися», як то кажуть. Але команда зникла якраз під час повномасштабної війни. Важко сказати, чи функціонувала би вона, якби не вторгнення ворога.

- Існує така думка, що раніше в Україні був "промисловий" футбол. Він відійшов на задній план, а зараз наш футбол більше «аграрний». Чи є майбутнє, на твою думку, саме в цього "аграрного" футболу?

- Я думаю, є майбутнє. Про сьогодення я би сказав, що тенденції змінюються, наприклад, зараз він стає деінде "криптовалютним". Головне, щоби люди, які люблять спорт, які хочуть вкладати гроші в український футбол, у розвиток дитячо-юнацьких академій, отримували задоволення від цього. Тоді футбол буде розвиватися, попри всі негаразди.

"У нас багато кваліфікованих та досвідчених футболістів"

- Ти вже згадав про підготовку полтавців до нового сезону. Як зараз працюєте, в якому режимі?

- Усі чекають з нетерпінням початку офіційних матчів. Добре, звичайно, грати товариські ігри з командами вищої ліги, першої ліги. Але в цих матчах панує зовсім інша атмосфера. Та й підготовка дещо інакша: тренери підводять фізичну форму своїх команд до оптимальної. Тому робота інтенсивніша, ніж у сезоні.

- Але до чемпіонату підійдете вже на піку форми?

- Думаю, так. Сподіваюся, будемо радувати наших уболівальників позитивними результатами.

- Минулий сезон для тебе був, з одного боку, феєричним, а з іншого - трішки змазаний через постійні травми, які тебе переслідували впродовж усього сезону. А втім, за системою гол+пас ти все одно опинився серед лідерів не тільки нашої команди, а й всього чемпіонату!

- Я забив лише чотири м'ячі: два зі штрафного, один з пенальті й один із гри. А от гольових передач віддав набагато більше. Мабуть, якщо мої передачі знаходили адресатів, які забивали голи, то це свідчення того, що у мене є гарні партнери по команді, які можуть реалізувати ці нагоди. У нас достатня кількість кваліфікованих гравців, щоби створювати і реалізовувати гольові моменти.

- Ти ще свого останнього слова в гонці бомбардирів не сказав. Думаю, можна цього сезону чекати від тебе ще більше результативних дій?

- Сподіваюся, що в новому сезоні я зможу обійтися без травм і розкритися на повну. Мені дуже хочеться допомогти своїй команді. Минулий сезон дійсно виявився змазаним, але вийшло, як вийшло. Я думаю, що кожен футболіст перед собою ставить завдання приносити користь забитими м'ячами, гольовими передачами і надійною грою - як в атаці, так і в захисті. Маю надію, що ми в цьому сезоні наберемо ще більше обертів і будемо мати набагато більше позитивних результатів.

- Минулий сезон був схожий для команди на своєрідні гойдалки. Чого не вистачало для стабільності?

- У нас є дуже багато кваліфікованих та досвідчених футболістів. Але для самої команди, яка має цікавий стиль гри, потрібен досвід саме командних виступів. Команда розвивається крок за кроком. Минулого року ми грали вже в чемпіонській групі. Я думаю, тут не вистачило цього досвіду. Там ще більш відповідальні ігри, ніж в регулярній першості, тому що кожна гра може тебе як вивести до матчів плей-офф, так і опустити на десяту сходинку, де ми у підсумку і фінішували. Але весь колектив, я переконаний, проаналізував у відпустці ті помилки, які були минулого року, та готовий їх не повторювати.

- Говорили вже з хлопцями про план-мінімум і план-максимум на майбутній сезон?

- У нас завжди тільки план-максимум - перемога в кожній грі. Про план-мінімум нічого не чув (посміхається).

- Конкуренція буде в цьому чемпіонаті шалена, адже за підсумками сезону ліга зменшиться до 16 команд. Як плануєте справлятися з напругою?

- Минулого року теж було непросто потрапити в чемпіонську групу. Пам'ятаєте, були дуже цікавіматчі, а володаря останньої путівки в чемпіонську групу було визначено лише в останньому турі. Цьогоріч буде не легше, але ми побачимо багато цікавих і конкурентних матчів. Ми з позитивом дивимося в майбутнє, так що готуємося, робимо все від нас залежне, а далі - гра покаже.

"Здобув освіту агронома, сам ходив на екзамени, сам складав сесії, писав курсові"

- Ти уродженець Солоного, що на Дніпропетровщині. Розкажи трохи більше про свою малу батьківщину.

- Це селище міського типу, яке розташовується неподалік Дніпра. До 2020 року було районним центром Солонянського району. Гарненьке, маленьке містечко, де я виріс, провів дитинство та юні
роки.

- Як там було з футболом?

- З футболом все було на невисокому рівні. Великої кількості дитячо-юнацьких шкіл там не було. Популяризація футболу не була пріоритетною у керівників нашого селища. Тому про футбол, тим
більше професійний, взагалі ніколи не йшлося. Все - через свої зусилля, через зусилля тих, хто захоплюється футболом. Зараз команда з Солоного - Темп - виступає в чемпіонаті області. Це та команда, де я грав у свої юні роки. Мої друзі, що грали зі мною, тепер тренують молодь, займаються популяризацією спорту. Хлопці молодці, стараються, але це все тільки на місцевому рівні. Всю підготовку до ігор вони роблять власним коштом. Поміж роботою знаходять час поливати поле, косити газон, робити розмітку. Люди люблять футбол і не шкодують зусиль для його розвитку.

- Існує стереотип, що хлопцям, які люблять футбол, але які виросли в селах чи селищах міського типу, де не сприяли розвиткові цього виду спорту, важко пробитися в академії великих клубів. Як потрапив у футболі ти?

- Як і більшість людей, які займаються футболом, з дитинства любив цей вид спорту і мріяв стати футболістом. У мене вимальовувався чіткий план на той період: мені спочатку потрібно потрапити або в якусь академію, або в команду, де є стабільні тренування, щоби підвищувати свої уміння. Це трапилось в шостому чи сьомому класі: мені запропонували поїхати до дитячої школи Ювілейний. Це на півшляху від Солоного до Дніпра. Так і почав займатися в цій команді. Спершу були виступи у чемпіонат України серед дітей. Пощастило працювати з Анатолієм Ісламовичем Бургановим в цій команді. До того, як потрапив до Ювілейного, я завжди просив тата: відвези мене на перегляд. Колись ми вже навіть приїхали до відомої школи Дніпромайн. Здається, я був у четвертому класі. Але тоді перегляд так і не відбувся, бо тренер чи то захворів, чи з ним щось сталося, а далі нагоди подивитися мене вже не було. Тому опинився лише згодом у Ювілейному.

- Анатолій Бурганов виховав не лише тебе, а й ще низку гравців, які нині виступають в українській першості.

- Так, він досвідчений тренер, цікавий. Він виховав багато чудових гравців та хороших людей. Не всі хлопці зуміли стати професійними футболістами, але базу він давав непогану для того, щоби розвиватися далі. За це йому вдячний. Серед відомих вихованців - мій друг Артем Габелок. Із ним ми були в Ювілейному, але потім він поїхав до академії донецького Шахтаря. Сергій та Олександр Логінови - теж його вихованці. Можу сказати, що не в усіх із цим тренером склалися добрі взаємини, але особисто я йому вдячний за той внесок, який він зробив у моє становлення.

- Після дитячого юнацького футболу ти тривалий час грав на аматорському рівні, а твій професійний дебют, здається, стався у 23 роки. Чому був такий тривалий перехід від дитячого футболу до професійного? 

- Коли я закінчував академію, була можливість поїхати на перегляд до професійних команд. Але на той період я ще не був сформований фізично. З батьком поспілкувалися на цю тему, він вважав так: перегляди переглядами, але треба отримати освіту. Ми вирішили, що я вступаю до університету, там зможу грати за студентську команду, так само на область зможу грати. А далі він мені постійно казав - якщо ти комусь потрібен як футболіст, то тебе неодмінно запримітять. У тебе буде свій шанс! Мабуть, тому я й пропустив ці роки у професійному футболі. Мені не один тренер говорив: "Богдане, де ти був до цього?". На що я відповідав - у мене були свої справи. Я навчався, здобув освіту агронома, сам ходив на екзамени, сам складав сесії, писав курсові. Я навіть в університетські роки займався боротьбою (посміхається), зрештою - формувався як особистість. Це був теж цікавий період у моєму житті. Коли я закінчував університет і грав за свою команду Темп, ми вийшли на зв'язок з Андрієм Станіславовичем Кальком. Він був тренером футбольного клубу Петриківка, який був дуже перспективний на той час. Вони щодня тренувалися. Там були хлопці, які вже мали досвід професійного футболу. Не знаю, чому вони не залишилися в професіоналах. Навіть існував такий вислів: ми підбираємо "збитих льотчиків" та їх «реанімуємо». У мене була інша ситуація, однак мене взяли до колективу. І ось нарешті я потрапив у команду, де були постійні тренування. Ми потім почали разом розвиватися - клуб і я особисто. Коли виступаєш у Суперлізі області, у тебе більше шансів, що тебе побачать люди з футболу.

- І ти з чемпіонату області потрапив у Нікополь?

- Так. Я зіграв кілька ігор за Петриківку, і мене вже запрошували у Колос із Зачепилівки, який грав у аматорському чемпіонаті України. Там тренером був Сергій Миколайович Соловйов. Він пропонував гарні умови (як на той час). Тільки у нас була така домовленість: я дограю пів року за Петриківку і лише потім перейду в Зачепилівку. Однак ситуація швидко змінилася: не стало Колоса, але й перед цим Сергій Миколайович мене відмовив іти туди. Натомість запропонував поїхати і спробувати свої сили в першоліговому клубі «Гірник-Спорт», який тоді тренував дніпрянин Сергій Пучков. На жаль, із Гірником тоді не склалося, оскільки перед командою стояло завдання виграти сім матчів весняної частини сезону. Ми поспілкувалися з Пучковими, він зазначив, що хотів би дати мені шанс проявити себе влітку, але на той весняний відрізок він збирав команду з більш досвідчених гравців. Та влітку я опинився у Нікополі. Мене й раніше запрошували в цей колектив із Дніпропетровщини. Але я вирішив цього разу не марнувати свій шанс і нарешті здійснити мрію. Так почалася моя професіональна історія.

- Нікополь того часу - команда, де була перспективна молодь і дуже мало досвідчених гравців?

- Так, це був маленький перехідний етап для дуже багатьох гравців. Тоді з Петриківки перейшов не лише я, а ще гравців 8-9. Той самий Дмитро Махнєв пройшов шлях від Петриківки, Нікополя до
Вереса, Карпат і багатьох інших клубів. Або Ернест Астахов, який грає у «Лівому березі» - ми з ним знайомі якраз із тих часів.

- Нікополь став і для тебе певним трампліном.

- Так. Коли я був у Нікополі, то отримав запрошення від першолігового Миколаєва. Але у той період хворів мій батько, тому їхати в інший регіон я не наважився, хотів бути ближче до родини. Натомість мене запросили до ВПК-Агро. Тренував тоді команду Сергій Соловйов, який до цього мене кликав у Колос. Ми з ним поспілкувалися, він запевнив, що це перспективний проєкт із класними тренерами, колективом і футболістами. Коли я прийшов у команду, вона виступала в аматорському чемпіонаті України та ставила собі за мету виграти титул. А далі вже заявлятися в другу лігу та торувати шлях до першого дивізіону. Як кажуть, інколи варто зробити крок назад, щоб зробити два вперед. Саме так у мене і вийшло. Невдовзі ми з ВПК-Агро подолали шлях від аматорської першості до виступів у професіональному футболі.

- Пройшовши цей тернистий шлях із аграріями, ти вирішив змінити обстановку й поїхав на Сумщину до Альянсу...

- У ВПК-Агро, попри свою ігрову стабільність та амбіції, постійно були фінансові проблеми. Це не давало змоги планувати своє життя і вільно почувати себе у футболі. Тоді і з'явилася пропозиція від Альянсу. Юрій Ярошенко був зацікавлений, щоб я приїхав. Тому вирішив змінити рідний Дніпро і переїхати в інші умови, спробувати пограти подалі від дому. Я, знаючи амбіції Альянсу, хотів побувати в такому конкурентному колективі, перевірити свої сили. Там я виступав лише пів року, а взимку ми вирішили припинити нашу співпрацю, причому на мене чекав уже Скорук. Команда з рідної Дніпропетровщини теж мала амбітні плани, тому невдовзі я знову переїхав ближче до дому.

- Після того як Скорук знявся зі змагань, чимало ексгравців клубу опинилися у Полтаві. Серед них був і ти. Чим привабив проєкт СК Полтава?

- Під час літніх зборів у мене було кілька цікавих пропозицій від різних клубів, досить амбітних, зокрема, від двох представників УПЛ - Олександрії та Миная. Обидва колективи мене запрошували на перегляд. Та після перегляду на Закарпатті я мав розмову з Володимиром Сисенком, який запросив мене в Полтаву. Сказав, що розраховує на мене. На той час більшість ексгравців Скорука вже опинилися тут. Я знав, що Полтава - гарне місто для життя з родиною, а клуб - проєкт зі стабільними фінансами та гарними амбіціями. Ми проговорили умови, і я вирішив не їздити по переглядах, а залишитися тут. До того ми не раз грали з Полтавою і я знав, що тут збирають хороших футболістів, а тренери будують гарний футбол.

- Тоді Олександрія сильно засмутилася, що ти опинився не у них.

- Справді, була цікава історія. Я вже був гравцем СК Полтава, коли ми поїхали до Олександрії на спаринг. Після гри тренери олександрійців підходили і питали, чому я не приїхав до них на перегляд? "Ти ще не підписав контракт", - запитували вони. А я вже на той момент уклав угоду з полтавцями. Кажу: ви ж клуб УПЛ - якщо розраховуєте на мене, ви завжди можете домовитися між собою про мій трансфер (посміхається).

"Тато прищепив любов до спорту та виховав максималістом"

- Ти казав в одному з інтерв'ю, що твій перший тренер – це тато. Розкажи про свою родину, наскільки вона спортивна. Як батьки ставилося до того, що ти захопився футболом?

- У мене родина спортивна. Батьки - вчителі. Але тато з дитинства грав у футбол, займався дзюдо, захоплювався іншими видами спорту. Цю любов до спорту він прищепив і мені, і моїм двом братам, які також грали у футбол на обласному рівні. Вони трохи старші за мене. З татом ми грали постійно у настільний і великий теніс, тренувалися на турніках, брусах, займалися плаванням. Тому спорт із нами був майже кожного дня.

- Мама теж поділяла ваше захоплення спортом?

- Вона створювала всі умови для того, щоби ми займались спортом. Я коли вже їздив у ДЮСШ Ювілейний, мама постійно переживала, як я добрався (це був шостий чи сьомий клас, і я до ДЮСШ
добирався маршрутками). Потрібно було виходити на зупинку, що знаходилася на трасі, а це була година 7-8 вечора, коли вже темно. Вона знала, що не завжди водії можуть мене побачити. Часто
маршрутка могла проїхати повз, не зупинившись, тоді мама ще більше переживала. Уявіть ситуацію: дитина стоїть на трасі й ловить маршрутку. Тому мама постійно турбувалася. Зараз вона згадує, як казала мені: "Богдане, та, може, ну його - той футбол?". А я відповідав - не перекривай мені кисень!

- Мабуть, стандартна історія, коли батько мріє про сина-футболіста чи спортсмена загалом, а мама хоче, щоб спорт був лише захопленням, а ніяк не основним видом діяльності...

- Мабуть, так. Навряд чи мама хотіла, щоб я був професіональним спортсменом. Але зараз вона дивиться якщо не записи матчів, то хоча би голи, гольові передачі, які я забиваю чи віддаю. Радіє всім моїм успіхам. У прямому етері зрідка спостерігає за поєдинками. Вона зараз з онуками постійно, тому їй ніколи футбольні матчі дивитися. Часто говорить: не можу дивитися, як ви там б'єтеся, я краще до церкви сходжу (посміхається).

- Хто наполіг на тому, щоби ти пішов навчатися в університет - батько чи мама?

- Не можна сказати, що хтось прямо наполіг. Мій тато - мудра людина, тому робив це м'яко. Бо знав, що своїм дітям потрібно дати базу всього, щоб у майбутньому були якісь перспективи. Ідентична історія була у моїх старших братів. Всі ми отримали гарну освіту. У нас тато математик, ми постійно їздили на районні, обласні олімпіади з різних предметів. Частіше, звісно, це була математика чи фізика. Вкладалася база така, щоби ти був максималістом. Якщо ти вчишся, то оцінки повинні бути відмінними. Коли олімпіада, то ти повинен вигравати. Якщо футбол, то ти повинен досягти поставлених цілей.

- Батьки - освітяни, а ти обрав аграрну спеціальність. Чому?

- Де здобувати вищу освіту, обирав я сам. Чому саме аграрна спеціальність? Дніпропетровщина - аграрний край, мабуть, через це. Я сам задавався питанням: чим би хотів займатися після закінчення школи, щоб у майбутньому заробляти гроші? Я розумів, що в університетах не навчають заробляти гроші. Але ця освіта мені дала багато розуміння в житті. Я спілкувався з друзями, спілкувався зі старшими людьми, й саме через них мене зацікавила агрономія. І, як не дивно, мені подобалось це вивчати.

- Коли завершиш професійну кар'єру, подасися в аграрний сектор чи все-таки далі будеш займатися футболом?

- Подивимось, що я більше люблю. Звичайно, що зараз ні про яку агрономію не йдеться. Але в майбутньому - буде видно. Не виключаю жодного варіанта.

- Ти колись казав, що основні спогади - це про стадіони, про людей, з якими грав. А от наостанок хотілось би, щоб ти поділився якимось найсоковитішим спогадом про себе і футбол.

- Таких історій насправді багато, на жаль, не всі можна розповідати на широкий загал. Та одну з історій розкажу. Це спогад про один із виїздів на матч Кубка України. Тоді ми з ВПК-Агро поверталися з Калуша. Зрозуміло, що з Дніпра й назад дорога була тривалою. Їхали ми, як зазвичай, через Полтавщину на Київ. Наші тренери тоді були серед когорти ветеранської тусовки Дніпра. Коли поверталися з виїзду, зупинилися на одній із заправок поблизу Кобеляк випити кави. На той час наші тренери часто брали участь у виставкових матчах. І на заправці нас випадково зустріли місцеві аграрії й кажуть - ми вас нікуди не відпустимо, поїхали до нас на День поля. Ми на той момент були вже годин 20 у дорозі. Але умовили. Заїхали на День поля, у них там уже стіл накритий. Нас нагодували. А ще в них там баян, концерт... Ми трішки посиділи, а нас відпускати не хочуть. Згодом приїздимо на гру в Суми, а знайомі з команди питають - а правда, що коли ви їхали з матчу, то на весілля потрапили й там і залишилися (сміється). Доводилося спростовувати чутки і розповідати правдиву версію подій. Ось такий футбольний світ, де, попри всі відстані, історії доходять до колег, а інколи навіть набувають цікавих та яскравих барв.