17:20 02.10


Сергій Каретник: "Я українець і таким залишуся"


Інтерв’ю з новачком клубу Сергієм Каретником.

Перехід півзахисника Сергія Каретника до СК "Полтава" наробив чимало галасу в медіа. За один вечір після дебюту в футболці СК "Полтава" низка видань встигла опублікувати чимало неперевіреної інформації про новачка. Тому, щоби розставити всі крапки над "і", ми поспілкувалися із Сергієм, де поговорили про його російський паспорт, війну та повернення в Україну.

- Почнемо з твого дебюту. Вчора ти вийшов у складі СК "Полтава" у першій лізі. Чого не вистачило команді, щоб перемогти?

- Дякую, що можу грати за команду рідного регіону. На жаль, учора нам для перемоги, скажу банально, не вистачило гола. Зіграли 1:1, але треба було перемагати. Можливо, не вистачило трохи свіжості, десь не реалізували власні моменти.

- Далося взнаки, що майже весь тиждень тренувалися на мокрому газоні?

- Так, можливо, саме це і вплинуло на наш фізичний стан. Ми ж розуміємо, що дрібниць у футболі не буває і такі речі можуть впливати на нас.

- Як оціниш свої дебютні 30 хвилин?

- Нормально, але можна було зіграти краще.

- Була відчутна відсутність ігрової практики?

- Так, це теж вплинуло. Поки лише втягуюся в нормальний ігровий ритм. Надалі, переконаний, буду набирати оптимальну форму і гратиму краще. Зараз зіграв 30 хвилин, далі, сподіваюся, отримуватиму більше ігрового часу, що сприятиме прогресу.

- Які відчуття від тренувального процесу, якщо порівнювати із попередніми клубами, за які ти грав?

- Для мене цей тренувальний процес знайомий, адже я знаю Володимира Сисенка дуже давно. Як на мене, тут найкращий тренувальний режим, який не порівняти ні з яким клубом, де я грав. Він дозволяє швидко набирати оптимальні кондиції і постійно прогресувати. З кожним днем відчуття стають лише кращими. Причому тренування побудовані у нас переважно на роботі з м'ячем.

- З того часу, що ти знайомий із Володимиром Анатолійовичем,  суттєво змінився його підхід до роботи з футболістами?

- Кардинально - ні. Але Анатолійович урізноманітнює процес новими й цікавими вправами.

- Думаю, такого "гучного" дебюту ти не очікував?

- Зовсім ні. Я був готовий до того, що буде критика. Але я знаю свою позицію. Я люблю Україну, я українець і мені немає чого приховувати. Так, я грав у росії. Але зараз я тут, у своїй рідній країні, на своїй Батьківщині, чому дуже радий. Тепер я буду завжди тут!

- Шкодуєш, що грав у росії і в юному віці взяв громадянство?

- Так, шкодую! Але скажу, що знаю -  там є невеликий відсоток адекватних людей, які все розуміють, незважаючи на титанічні зусилля тамтешньої пропагандистської машини. Дехто з них досі тримає зі мною контакт. Вони розуміють, що між росією і Україною йде справжня війна, тримають руку на пульсі подій. Вони підтримують і мене, і нашу країну. Але вони перебувають там і не можуть вплинути на ситуацію. Багато хто просто боїться виходити на протест.

- Багато твоїх колишніх колег-футболістів із росії, хто досі підтримує зв'язок із тобою після повномасштабного вторгнення?

- Загалом це коло суттєво звузилося, залишилося кілька людей, які щотижня пишуть мені. 

- 24 лютого розділило твоє життя на до і після. Які були думки після того, як ти дізнався про повномасштабну війну?

- Я не міг у це повірити. На той момент я вже перебував в Україні. Але коли побачив усе те, що коїться, у мене не було слів. Лише злість і ненависть до ворога!

- Що ти робив, коли дізнався про війну?

- Спочатку дзвонив рідним. Мамі, татові, сестрі. Була лише паніка.

- Коли зрозумів, що настав час повертатися в Україну?

- Останні кілька років я хотів повернутися в Україну. Їздив до Польщі, але там кар'єру продовжити не вдалося. А ще у мене тоді була кохана дівчина у росії. І це був той фактор, який не давав звідти поїхати.

- Вона росіянка?

- Так, із Краснодара. Але ми з нею вже не спілкуємося.

- Вона не сприйняла твоє повернення в Україну?

- Вона кмітлива дівчина і розуміє, що відбувається. Ще задовго до повномасштабного вторгнення вона приїжджала в Україну разом зі мною. Була у Лубнах та Полтаві. Їй подобається Україна. Вона захоплювалася українцями, казала, що вони набагато добріші, позитивніші, ніж росіяни, що вміємо допомагати один одному.

- У чому ще різниця між українцями і росіянами?

- Відмінність є в усьому. Українці справді європейська нація. Саме тому росія так і не стала моїм домом. Мені там не подобалося. При першій можливості я завжди сідав у потяг та приїздив до батьків в Україну. 

- Яким був твій шлях додому?

- Я ще до повномасштабного вторгнення приїхав додому.

- Як тоді сталося, що в тебе виявився контракт із  клубом "Динамо -Владивосток"?

- Узимку я шукав собі клуб. Агент, мій друг, запропонував підписати контракт із цим клубом. За декілька днів до закриття трансферного вікна я погодився від безвиході. Але жодного дня я не провів у цьому клубі. Хоча якраз 23 лютого вони оприлюднили інформацію про підписання контракту терміном до літа 2022 року. Відверто кажучи, навіть не думав що вони реєструватимуть цей контракт. Та й взагалі у той час не думав про футбол.

- Чи отримував ти за період із лютого до червня гроші з росії?

- Ні, жодної копійки. 

- Ти написав заяву про вихід з російського громадянства. Яка доля твого російського паспорта?

- Так, після початку повномасштабної війни я написав заяву, а паспорт просто знищив! До речі, викликали мене до поліції в Лубнах. Мене перевіряли. Вивчали мій телефон, всі переписки в ньому. Та мені приховувати не було чого. Думаю, я не єдиний, хто через це пройшов.

- Зараз допомагаєш армії?

- Звичайно, допомагаю, як і будь-який нормальний громадянин України. Адже, як я вже писав на сторінці в Instagram, завдяки ЗСУ ми можемо жити тут, у Полтаві чи інших регіонах України, і займатися футболом. Взагалі моя родина (тато, мама, сестра) ніколи не залишалися осторонь. Ми і донатили на різні благодійні фонди, долучилися до збору на народний байрактар і допомагали переселенцям із тимчасово окупованих територій речами. Лише допомагаючи армії і волонтерам усіма можливими способами Україна зможе здобути перемогу в цій війні!

- Навіщо ти приймав громадянство росії?

- Розумієте, тоді, коли я його отримував, це було потрібно для футболу. Мені тоді було лише 17 років, багатьох речей я не розумів. Питання російського громадянства було більше не моїм рішенням, а людей, які займалися моїм просуванням. Я ніколи не писав відмови від українського громадянства. Я українець і таким залишуся.

- Як у 2014 році сприймав події, що вже тоді демонстрували російську агресію?

- Звичайно, це загарбництво. Розумів, що це дуже погано. Причому, я це застав, перебуваючи у донецькому "Металургові".

- Не було думки ще тоді повернутися в Україну?

- Були. Але життя склалося по іншому. Ми всі платимо за власні помилки.

-  Як, на твою думку, останнім часом змінився український футбол?

- На фоні війни український футбол збагатився молоддю. Багато перспективних гравців отримали шанс проявити себе, чого не було, наприклад, у моїй юності. Зараз ці гравці торують шлях у Європі. Та сама українська збірна дуже хороша, і майбутнє в неї теж буде чудовим.

- Ти був капітаном юнацької команди київського "Динамо", одним із найталановитіших гравців 1995 року народження. Що пішло далі не так?

- Я думаю, це життя. І в певний його момент я зробив неправильний вибір.

- У майбутньому дорога на росію тобі закрита?

- Так, я це розумію, але мені туди й не треба. Навіть просто у моїй свідомості ця країна для мене закрита назавжди.