Ми починаємо цикл розширених інтерв'ю, в яких будемо ближче знайомити вболівальників з гравцями СК "Полтава".

Сьогодні ми поспілкувалися з одним із найкращих бомбардирів клубу за підсумками першого кола Миколою Бужиним. Він народився у невеликому селі на Миргородщині. Займався футболом у Полтаві та Сумах, згодом грав у чемпіонаті Німеччини, а взимку цього року доля повернула Миколу до рідної Полтави. Про нинішній сезон "містян", про життя в Німеччині та про виховання характеру читайте у нашому великому інтерв'ю.

Коротка інформація

Микола Бужин, 22 роки.

Народився у селі Полив'яне Миргородського району Полтавської області

Вихованець ДЮСШ "Молодь" та "Барса" (Суми)

Улюблений український футбольний клуб: "Шахтар"

Улюблений футбольний клуб у світі: "Реал Мадрид", "Манчестер Сіті"

Улюблений гравець: Кріштіану Роналду

Улюблена музика: меломан

Улюблені книги: психологічна та біографічна література

"Головний тренер каже: ти або геній, або псих"

Ми записуємо це інтерв'ю у час, коли ти зранку завершив заняття в залі, на вечір у вас заплановане командне тренування, а ти ще й казав, що займаєшся ремонтом у власній квартирі. Чи вистачає 24-и години на все це?

Якщо чесно, під час сезону я дуже часто в зал не ходжу – раз на тиждень. Зазвичай займаюся ранковою пробіжкою, зарядкою. А щодо ремонту… Крім футболу, завжди є місце звичайним побутовим справам, які часто відкладаєш на потім.

Ремонт робиш власноруч?

Мені допомагає  брат, але є моменти, коли роблю й сам. Дещо вмію, дечому лише вчуся. У житті навіть такі навички бувають незамінними. От я вже навчився добре фарбувати й шпаклювати, тому після закінчення футбольної кар’єри точно не загублюся і зможу піти працювати до Сергія Іващенка на КВП (жартує – ред.).

Від побуту перейдемо до футболу. Ти вже майже рік у клубі. Коли прийшов сюди, довго звикав до навантажень, які дає Володимир Анатолійович?

Від самого початку мені сподобалося, що в нас заняття були переважно з м’ячем. Тренування максимально цікаві, інтенсивні. Після першого місяця у фізичному плані я вже втягнувся в цей ритм. Взагалі Володимир Анатолійович постійно допомагає на тренуваннях ставати кращим. Наприклад, я часто припускаюся індивідуальних помилок на футбольному полі, тож ми це все розбираємо. Він пояснює, розповідає, допомагає. Тренерський штаб робить все для того, щоб ми зростали як футболісти.

Пам’ятаєш свій дебют за СК "Полтава"?

Так, пам’ятаю. Це була гра з ФК "Суми" в аматорському чемпіонаті. Ми грали на виїзді. Коли виходив на заміну, програвали 3:0, а в підсумку поступилися 3:2.

Ти тоді відзначився забитим голом…

Так, але більше згадуєш не те, що забив, а остаточний результат. Думаю, всі забувають, хто там забивав. Як колись сказав класик, гра забудеться, а результат залишиться. Звичайно, приємно забивати, особливо коли це був твій перший матч у новому клубі. Але поразка наклала свій негативний відбиток. З таких матчів хочеться робити висновки і якомога швидше забувати про них.

До речі, про голи. Цього сезону в тебе вже три голи в активі, всі вони з гри. Для правого захисника, на позиції якого ти починав сезон, доволі непоганий результат.

На теоретичних заняттях, коли ми розбираємо попередні матчі, Анатолійович мені неодноразово казав: "Миколо, ти або геній, або псих". Здебільшого, як, наприклад, у Миколаєві, це були останні хвилини гри, і я мчав з усіх сил. Було розуміння, що це останній шанс, щоб врятувати результат. Тоді, до речі, все склалося просто ідеально, і ми здобули важливу перемогу. Але для мене головне – не забиті голи чи місце в рейтингу бомбардирів клубу. Найголовніше, щоб я був корисний для команди і для досягнення результатів.

"Емоції – зайве свідчення того, як ми налаштовуємося на ігри по-бойовому"

Цього сезону ти починав грати як правий захисник, а в останніх іграх тренер в ігровій схемі тебе перемістив на позицію правого хавбека. Чи комфортно почуваєш себе на фланзі півзахисту?

Тренерський штаб побачив, що я на цій позиції, мабуть, буду кориснішим. Чесно, не відштовхуюся суто від позиції і не можу навіть для себе визначити, де краще грати – у захисті чи в півзахисті. Повторюся, мені найголовніше, щоб я допомагав команді. Якщо скажуть грати навіть у нападі чи стати на ворота, я все це буду виконувати.

Футбол і емоції – нерозривні речі. Створюється враження, що на полі в тебе емоції б’ють ключем.

Насправді в житті я людина доволі спокійна, стримана. Раніше, як і всі підлітки, був більш емоційний, а нині з віком приходить розуміння, що треба бути спокійнішим. Хоча на футбольному полі даю волю емоціям, можливо, навіть надміру. Однак ці емоції – зайве свідчення того, що ми налаштовуємося на ігри по-бойовому і не плануємо нікому поступатися.

В останньому матчі першого кола проти «Вікторії» ви поступилися. Що сталося у Миколаївці? Таке враження, що гра в команди просто не пішла.

Матч був наповнений боротьбою. Для вболівальників матч був максимально  невидовищним, було багато фолів. Єдине, за що команди чіплялися, – це за стандартні положення. Вважаю, що гра була до забитого голу, хоча по духу більш закономірною була б нічия. Ми помилилися, пропустили. Але в цій грі, мушу визнати, я погано зіграв. Як наслідок – мене замінили після першого тайму.

Ця поразка відкинула команду на 11-у сходинку. Підсумовуючи результати першого кола, чи закономірним є таке розташування у турнірній таблиці?

Вважаю, що ми заслуговували на вищу сходинку. Ми сповідуємо комбінаційний футбол, який, сподіваюся, цікавий уболівальникам. Ми виходимо на кожну гру із самовіддачею. Але попереду друге коло. Ми зможемо провести роботу над помилками і спробуємо порадувати нашого вболівальника позитивним результатом.

"Містян" уже жартома прозивають "Робін Гудами" другої ліги, тому що клуб відбирав очки у лідерів, але й дарував аутсайдерам. Як так виходить?

Нам простіше грати з командами, які розташовуються вище в турнірній таблиці. Не тому, що ми на них серйозніше налаштовуємося. Для нас усі рівні. Просто команди з лідерської групи зазвичай дають грати. І за стилем гри нам це простіше. Ми постійно пресингуємо, стараємося бути з м’ячем, накривати суперника на їхній половині поля. А команди, які грають в більш примітивний футбол, лише вибивають м’яч і намагаються створити щось зі стандартних положень. Як ви бачите, більшість голів ми пропустили зі стандартних положень. Це наша найбільша проблема в першій половині сезону. Добре, що ми провели роботу над помилками і стали більш уважними на кутових, штрафних.

Переважну більшість очок команда набрала на виїзді. Чому не вдається порадувати перемогою власних уболівальників?

Кожній команді хочеться перемагати вдома перед рідними вболівальниками. Але в деяких матчах нам не пощастило набрати очки, хоча ми награли на перемогу. Окремо хочу подякувати нашим уболівальникам, які ходять на ігри, підтримують нас. Їх підтримка завжди відчувається. Наприклад, коли грали з ФК "Суми ", прийшло чимало глядачів. Це було так неочікувано й дуже приємно. Дух з трибун, коли підтримують, кричать, женуть уперед, просто відкриває друге дихання для команди. Приємно бачити і юних уболівальників, які чекають нас під роздягальнею після матчу, просять спільне фото, автографи. Спочатку нам було навіть трохи ніяково, ми шарілися від таких незвичних прохань (посміхається, -ред.). Будемо старатися виправдати таку увагу до нас, працюватимемо на переможні результати.

"Дякую мамі, що не була проти віддати мене до "Молоді"

Ти народився в селі на Миргородщині. Розкажи про свою малу Батьківщину?

Так, я народився у Миргородському районі у селі Полив’яне. Це маленьке село, де мешкає менш ніж півтисячі осіб, а навколо нього максимум, що є, - це нафтові свердловини. Родина теж звичайна: мама Лідія, тато Іван - прості робітники, яких чимало живе у селах кожної області. Так повелося, що з дитинства я любив футбол, тож мене оточували діти, які так само це любили. Насправді, нам просто не було чим зайнятися. Моє дитинство проходило тоді, коли ще не було ні комп’ютерів, ні ґаджетів, доступних для широкого загалу.

Ми з однолітками збиралися на вулиці, грали в ігри. А футбол серед хлопчаків завжди був у пріоритеті. Причому в нас була чудова школа, на майданчику якої ми збиралися. Там і досі проводять турніри з мініфутболу. Саме завдяки цьому я закохався у футбол, який з того часу для мене і спорт №1, і професія. Ще живучи в Полив’яному, я записався на секцію з футболу. Вона була неподалік від мого села – в Гоголевому. Їздив туди тричі на тиждень. Приходив зі школи, сідав на велосипед і прямував туди. Пам’ятаю, не міг дочекатися початку тренування і завжди приїжджав за годину-дві до зазначеного часу. Навіть коли повертався з тренування, з м’ячем не розлучався. Я дуже радий, що народився саме в цьому середовищі, де всі любили футбол.

Пам’ятаєш свого першого тренера?

Ще до секції моїм першим тренером був рідний брат Женя. Він старший за мене на 9 років. Євген завжди мріяв грати у футбол. Але постійно няньчився зі мною. Коли мені виповнилося три роки, він  брав маленький м’ячик і ми постійно грали. Напевне, він мені і прищепив любов до футболу.

Хто з рідних вирішив, що тебе пора віддавати у футбольну секцію?

Мені хотілося грати і тренуватися. Я довгий час просив батьків, щоб вони допомогли знайти команду і я міг переїхати вже в якусь академію. Спочатку розглядали варіант з харківським УФК, але в кінцевому підсумку зупинилися на Полтаві. Так я потрапив у "Молодь". Тут окремо хотів би подякувати мамі, адже вона не суперечила такому моєму бажанню. Бо тато якраз вважав, що в 12 років рано їхати в спортивний інтернат.

Але в підсумку всі підтримували мене у бажанні грати.  Зараз саме моя рідня -  найбільша підтримка у всіх починаннях. Батьки багато і важко працювали для того, щоб у мене все було.  За це я їм безмежно вдячний. Я рано поїхав з родини, тому далі вже школа, я вважаю, виховувала з мене чоловіка. Переїзд у нове місто, спільний побут з партнерами по команді – все це було і складно, й водночас загартовувало самостійність.

У "Молоді" твоїм тренером був Сергій Ходирєв – людина, яка виховала не одного футболіста-професіонала.

Я йому, як і всім тренерам, з якими працював, дуже вдячний. Але саме Леонідович назавжди залишиться для мене тим першим тренером, у якого я вчився, який дав мені дорогу у футбол. Саме він виховав мій характер. Бажання боротися, віддаватися максимально на полі – це все ті основи, які заклав саме він. Нині Сергій Леонідович приходить на наші матчі у Полтаві. Завжди приємно бачити його. Він виховав багатьох гравців, і, думаю, ще багато його вихованців ми побачимо в майбутньому.

З "Молоді" доля закинула тебе в сумську "Барсу". Тобі було лише 15 років. Що тебе змусило поїхати туди?

Саме тоді мені хотілося нових викликів. Ми грали в ДЮФЛ у першій лізі, а мені хотілося потрапити у Вищу. "Барса" тоді виступала саме там. Але робив це не для того, щоб мене хтось помітив.  Щоб стати сильним, треба бути в оточенні гравців, які сильніші за тебе. Як зараз пам’ятаю, поїхав туди на перегляд. У перший же день сказали, що я підходжу, і я залишився. Конкуренція там була шалена, але мені вдалося пробитися в основний склад. Окремо хотів би згадати тренерів Олександра Ігумнова та Валерія Попова. Саме завдяки їхнім зусиллям я зміг відточити техніку, до мене прийшло  розуміння футболу. Ну, і окрема подяка, що вони довіряли мені.

"О 22:00 в мене запитали, чи маю я біометричний паспорт, а вже о 4 ранку я летів до Німеччини"

Після юнацької ліги ти відразу потрапив у Німеччину, де виступав у регіональній лізі.

Так, опинився в колективі "Ольденбург". Цей клуб виступав у дивізіоні, який є прототипом нашого аматорського чемпіонату. Зроблю невеличкий відступ, щоб краще дати зрозуміти, як я там опинився. У ФК "Суми" зароджувалася команда U-19, тому в нас, хлопчаків, які щойно вийшли з ДЮСШ, з’явився шанс грати далі.  У перший рік, як тільки почався цей проєкт в чемпіонаті, здається, з 24 команд ми потрапили у фінал чотирьох. Це був серйозний поштовх, щоб рухатися далі. Причому на той момент, граючи за юнаків "Сум", я ще й тренувався з основною командою у першій лізі. Тренером тоді був Богдан Єсип, який нині працює директором у ФК "Тростянець". Я з ними поїхав на збори, і той факт, що я тренувався з дорослою командою, допоміг мені покращити свій рівень гри. Окрім цього, уклали попередній контракт з ПФК "Суми", який мав вступити в дію влітку.

А як опинився в Німеччині?

Так от, до чого я вів, саме вони допомогли мені потрапити в Німеччину. Як зараз пам’ятаю, о 22:00 мені написали, чи маю я біометричний паспорт. Я сказав, що так. І в мене запитали, чи не хочу я до літа пограти в Німеччині. Тоді в "Ольденбурзі" був тренер Володимир Лютий, відомий у минулому футболіст, олімпійський чемпіон. Я відповів, що хочу. Уже наступного дня зранку після тренування мені сказали, що купили квиток, і я о 4 ранку маю вилітати. Це все було так швидко. Я їхав в аеропорт з Сум, а брат мені зібрав речі й віз їх з Полтави прямо в Бориспіль. Попри те що команда, за яку виступав у Німеччині, була невисокого рівня, але для мене це було щось неймовірне. Це був новий виклик. А ще й знайомство з такою особистістю, як Володимир Іванович Лютий.

Після того я прилетів в Україну, а з ПФК "Суми" почалися коїтися незрозумілі речі. Тому контракт було розірвано, точніше він так і не вступив у дію. У Німеччину я вже не зміг повернутися, бо було дуже багато бюрократичних моментів (у цьому теж разюча відмінність між футболом в Україні і в Європі, навіть в аматорській лізі). Був ще такий момент: коли грав там, підійшли до мене представники команди, яка виступала у третій Бундеслізі, говорили зі мною, з тренером,  довго тримали зв’язок зі мною. Я був здивований, що клуби стежать навіть за таким дивізіоном і пропонують футболістам грати рівнем вище. Але туди важко потрапити. Найменші нюанси з документами можуть не дозволити залишитися там. Але в Німеччині футбол скрізь. Якщо не помиляюся, там 18 ліг. У нас завершувалося тренування, а на ігри вже збиралися інші команди, навіть такі вікові, як U-50.

Твій перший професіональний клуб вже був в Україні і це друголіговий "Нікополь". З чим асоціюється в тебе цей етап?

Потрапивши у Нікополь, я працював із досвідченим фахівцем - Григорієм Варжиленком. Так сталося, що він був першим тренером у Сергія Ходирєва. А в 2018 році  я теж зміг попрацювати під його керівництвом. Ще в "Нікополі" ми познайомилися з Богданом Петриченком. Він тоді виступав за команду свого міста. А тепер футбольна доля закинула його в СК "Полтава", і ми знову в одній команді.

Після "Нікополя" ти знову опинився в Німеччині, тому міг оцінити змагання вже і там, і тут. Яка атмосфера у змаганнях такого рівня, якщо порівняти з Україною?

Навіть у такій лізі команди намагалися створити свято. Щось схоже на те, що робить СК "Полтава" на домашніх матчах цього сезону. Хочу відзначити наш клуб: ми одні з небагатьох, хто робить це шоу в реаліях українського футболу. У Німеччині розігрували призи, була зона відпочинку. І там люди дійсно ходять на футбол. Вони збираються сім’ями, з дітьми. Для них це як розвага. Але найголовніше – вони вболівають від першої до останньої хвилини. Можливо, я не завжди розумів їхню мову, але вони постійно кричать.

Коли я повернувся до Німеччини, то грав за "Анкер Вісмар". Пам’ятаю, тоді потрапив на гру команди "Ганза" із Ростока. Це був матч третьої ліги. Туди прийшло 17 тисяч уболівальників. Ця атмосфера була неймовірною! Мені відразу згадався матч між "Шахтарем" і "Динамо". Так, атмосфера того матчу була приблизно такою ж. Люди люблять футбол і живуть футболом. Незважаючи на результат – чи це перемога, чи поразка, вони все одно йдуть на трибуни і готові платити щонайменше 10-15 євро за квиток (принаймні такі ціни були в нашій регіональній лізі).

Що найбільш пам’ятним було на цьому етапі кар’єри?

Перш за все, комунікація. Я дуже шкодую, що в школі належно не займався англійською мовою. Якщо ти хочеш вирватися за межі України і грати в Європі, без англійської нікуди. Потрібно ходити до репетиторів. Також запам’яталося знайомство з особистостями, атмосфера тих стадіонів, взагалі розвиток інфраструктури навіть невеликих клубів. А ще конкуренція в чемпіонаті. Там усі команди однакового рівня, і команда з низів турнірної таблиці може нав’язати боротьбу лідерам. Мені це нагадує розклад сил у другій лізі цього сезону. Якщо порівнювати нашу другу лігу, коли я виступав ще за "Нікополь" три роки тому  і зараз, то різниця разюча. Зараз конкуренція в лізі набагато більша. Ще запам’яталася друга поїздка до Німеччини тим, що місто Вісмар розташоване на березі Балтійського моря, тому я щодня ходив до моря: зранку бігав, увечері прогулювався там. Навколо були мальовничі краєвиди.

Наостанок розкажи, яка найголовніша ціль у тебе в футболі?

У дитинстві я хотів стати професіональним футболістом. Нині ця мрія здійснилася. Що далі? З кожним роком цілі змінюються. Футбол – дуже азартний вид спорту. Коли перемагаєш, хочеш ще і ще. Мені хочеться зростати і рухатися до нових вершин. Сподіваюся, друга ліга – це лише старт до більших висот.