Рік тому він долучився до СК "Полтава", який на той момент був командою аматорської першості. Але перейшов сюди із рівненського "Вереса", що саме тоді  претендував  на вихід в УПЛ. Тож, попри бажання зіграти у вищому дивізіоні футбольної першості, здійснив іншу мрію – грати за команду рідного регіону. Про рік в СК "Полтава", дебют у другій лізі та чотири сезони у "Вересі" читайте у великому інтерв’ю Антона Яременка.

Коротка довідка:

Антон Яремнеко народився 29 липня 1993 року

Хобі: полювання, рибалка

Улюблений вид спорту: Формула 1

Улюблений клуб в Україні : "Динамо"

Улюблений клуб за кордоном: "Манчестер Юнайтед"

Кумир у футболі - Вейн Руні, Кріштіану Роналду

Улюблена музика - меломан

Остання прочитана книга - "Пеп конфіденційно"

"У плані медійності я трохи закрита людина"

У грудні минулого року ти був на церемонії святкування 30-річчя Української асоціації футболу. Розкажи про свою участь там?

УАФ проводила збори футболістів усіх професіональних команд. І від кожного клубу їхало по двоє футболістів. Від нашого поїхали я і Олександр Томенко. Спочатку ми були присутні на зборах під головуванням Гатаулліна, обговорювали різні питання, а вже потім нас запросили в Національну оперу України власне на святкування 30-річчя асоціації. Масштаб свята, звичайно, був вражаючим. Такого святкування український футбол точно не бачив. Були присутні й президент УЄФА Александер Чеферін, Президент України Володимир Зеленський, очільник Української асоціації футболу Андрій Павелко, а також відомі гравці різних часів: Ігор Бєланов, Олег Блохін, Олексій Михайличенко, Олег Протасов та інші легенди. З деким із них навіть вдалося поспілкуватися, сфотографуватися, тому отримали купу позитивних емоцій.

Бачив у твоєму Instagram фотографію з Михайличенком. Вважаєш його своїм кумиром?

Фото з Михайличенком зробив більше для свого батька, бо легендарний динамівець йому завжди подобався як гравець. Я татові одразу сказав: якщо буде нагода, обов'язково привезу фото (сміється, - ред.). 

Поспілкуватися з легендами вдалося чи більше говорили з колишніми партнерами по командах?

Звичайно, спілкувалися більше зі своїми знайомими. Там були хлопці з рівненського "Вереса", з якими ще минулого сезону грали пліч-о-пліч у команді. Говорили і з президентом рівненського клубу, адже попри те що вже рік, як я не гравець тієї команди, але з усіма ми зберігаємо приятельські стосунки.

Іван Надєїн, мабуть, розповідав про новий стадіон?

Розповідав, зокрема, і про це. До речі, у них  зараз серйозні зрушення, тому є всі шанси, що рівняни навесні повернуться на власну арену й гратимуть перед своєю публікою. Думаю, якщо випаде така можливість, поїду на домашній матч.

Ти не дуже медійна людина, принаймні так може здатися, коли починаєш "гуглити" інформацію про тебе. Ти не надто любиш спілкуватися зі ЗМІ?

Чесно, в плані медійності я трохи закрита людина. Мені навіть дружина каже: тобі треба якось відкриватися до людей. Мабуть, це мій мінус, який треба виправляти. Але завжди почуваю себе комфортніше у спілкуванні, коли вже добре знаю людину, а так мені важко відкритися. Тому часто раніше не погоджувався  на інтерв'ю. 

Навіть "Верес" із серіалом "Футболіст" не розкрили тебе?

Так, навіть коли знімали цей серіал, я тримався відсторонено, не хотілося дуже потрапляти в об'єктив телекамер.

"За змістом гри, яку ми показуємо, могли бути у трійці"

Нещодавно команда повернулася з відпустки. Як провів її? Знаю, що за кордон не їздив, а був тут, у Полтаві, разом з родиною.

Хотіли поїхати за кордон, але, враховуючи мінливу епідемічну ситуацію в Україні та світі, побоялися кудись їхати. Тому вирішили побути вдома. Часто їздив до батьків. Окрім цього, я мисливець, тому під час полювального сезону кілька разів вийшло з'їздити на полювання. А напередодні нового року з дружиною їздили відпочити у Львів та Карпати.

Якийсь трофей удалося здобути?

Так, козу вполював. 

Риболовля і полювання - твоя стихія?

Так, це моє. На риболовлю не вирвався, правда, взимку цей процес не дуже люблю. Крім того, постійні зимові збори не залишають шансів посидіти з вудкою. Та й зими зараз такі, що міцною кригою водойми беруться не завжди. 

Який найбільший улов мав?

Я великої риби не ловив, мав лише скромненький улов, мабуть, 2-3 кілограми максимум. Рибалю переважно для спортивного інтересу. 

Чим полюбилися саме ці заняття?

Насамперед це відпочинок. Піти в ліс на полювання або сісти на березі з вудкою - все це допомагає відволіктися від міської суєти. Взагалі полюбляю тишу, тому життя у мегаполісі - це не для мене. От масштаби Полтави задовольняють сповна, а вже Київ для мене - справжнє випробування. Постійні затори, годинами добиратися з пункту А в пункт Б. Полтава у цьому плані комфортніша. Та й поруч є природа, куди можна інколи втекти.

Ти в клубі вже рік, трохи застав виступи команди на аматорському рівні, нині дебютний сезон у професіоналах. Як оціниш стартовий відтинок?

Вважаю, що першу половину сезону команда добре зіграла. Що б не казали, а колектив молодий. Нині ми вийшли, придивилися до всіх суперників, трохи показали себе. Звичайно, могли добрати залікові пункти у зустрічах зі слабшими опонентами, але водночас ми взяли очки там, де ніхто не сподівався. 

Проміжне шосте місце - це заслужений результат?

Думаю, так. Хоча за змістом гри, яку ми показуємо, могли б бути у трійці. Втім, якби хтось сказав перед сезоном про шосту сходинку, то ми б казали, що це просто чудово. Але восени ми показали, що за змістом гри команда вирізняється комбінаційним футболом. У нашій групі такий показують одинці. Хіба що "Металург", "Балкани" і "Миколаїв". Всі інші грають більше в силовий футбол та намагаються зіграти вдаліше на стандартних положеннях.

Стандартні положення стали для команди фатальними в кількох матчах...

Так, трішки підловлювали нас на стандартах. Чому? Важко відповісти. Мабуть, у тих епізодах, де ми пропустили, не вистачило концентрації.

"Ні на мить не пошкодував, що опинився у "Полтаві"

Торік, коли в тебе завершився контракт з "Вересом" та перед приходом у наш клуб, у тебе було ще дві пропозиції. Це аутсайдер першої ліги "Кремінь" (Кременчук) та ФК "Краматорськ". На той момент ти обрав аматорську "Полтаву".

Коли я приїхав із "Вереса", то закінчував заліковувати свою травму. Лікування в мене забрало три місяці, тому якраз був тут, у Полтаві. Взимку був складний вибір. Йти в посередні "Кремінь" і "Краматорськ" не хотілося та й бути знову далеко від родини теж було б дискомфортно. До того ж і в матеріальному плані ті пропозиції не були вигіднішими. Поки був у місті, поспілкувалися з кумом Олександром Томенком, який на той момент уже грав за "містян". Він мені сказав, що спробує попитати, чи можна, щоб я приїхав на перегляд. Далі зателефонував Станіслав Майзус, запросив у команду. Пройшов разом з хлопцями збори,  і мені запропонували контракт. Я погодився, адже і тренувальний процес, і атмосфера всередині колективу були на  високому рівні. Ні на мить не пошкодував, що опинився у "Полтаві".

Та і вдома приємніше грати?

Звичайно. Після "Ворскли" так сталося, що я грав будь-де, але не в Полтаві. У мене навіть була мрія - грати за команду рідного регіону. І ось мрія збулася.

Тобі є з чим порівнювати, адже ти пограв у першій та другій лігах, а також в аматорських чемпіонатах. Яка головна відмінна риса у цих турнірах?

У першій лізі завжди є 4-5 команд, які виділяються на фоні інших. Всі інші - рівні між собою. У другій лізі разючої відмінності між командами вгорі та внизу турнірної таблиці немає. Хіба що одна команда, яка ставить завдання підвищитися в класі, може виділятися. Тому тут немає нічого дивного, що лідер може програти аутсайдеру. Аматорський же турнір для мене був чимось новим, але за пів року мені важко оцінити. Мабуть, є три команди вище рівнем, які мають хороший підбір гравців рівня другої ліги. Інші - посередні колективи. Якщо підсумувати, то кричущої різниці між цими трьома турнірами немає. На прикладі нашої команди: у нас залишилися майже всі ті виконавці, які були з нами в аматорах, а нині ми шості. Оця грань між аматорами і професіоналами давно стерта. Ті команди, які грають в аматорському чемпіонаті України, давно мають регулярний тренувальний процес. Багато колективів залучають футболістів, які вже пограли на високому рівні. І це все нівелює ту різницю, яка була раніше. Всі навчилися грати в футбол.

Чому досвідчені гравці, які ще могли б заявити про себе на професіональному рівні, готові йти в аматорські колективи?

Відповідь проста і очевидна: фінанси. Футбольне життя дуже коротке, більшість гравців займаються футболом усе своє життя. А потім, коли приходить "час ікс", коли ти мусиш завершувати кар'єру, виникає питання "А що далі?". Тому кожен такий гравець хоче отримати максимум від своєї кар'єри. Це може видатися меркантильно, але такі суворі реалії. Тобі треба заробити на квартиру, відкласти  гроші на майбутнє, щоб після завершення мати фінансову подушку безпеки. Не кожен у майбутньому стане тренером і буде отримувати такі зарплати далі. В аматорській першості часто пропонують умови рівні, а інколи й вигідніші за професіональні клуби. Тому такі гравці йдуть на пониження.

Не дуже амбітно, як на мене...

У житті часто амбіції відходять на другий план. Та і якщо ти вже змінив за свою кар'єру низку клубів різного рівня, можливо, навіть побачив ту стелю, до якої можеш дорости, то тобі вже стає якось однаково.

У "Полтаві" щось змінилося за цей рік?

Ні, суттєво нічого не змінилося. Як я вже зазначав, у нас все було на професіональному рівні, навіть коли ми грали в аматорській першості. Регулярний тренувальний процес, відновлення, все інше, що треба для функціонування команди. Президент Сергій Іващенко планомірно вкладає великі гроші у розвиток нашої команди, за що йому велика подяка. Тому великих відмінностей ми не помітили.

Влітку прийшло багато молоді...

Так, склад омолодився. Прийшли амбітні футболісти, дехто з них уже встиг себе зарекомендувати і пробитися в основний склад. Хороші хлопці. Уміють грати у футбол. Вони створюють конкуренцію і вже потроху підтискають. Але конкуренція - це добре. В усіх командах, де я грав, вона була. Це сприяло зростанню команди.

Коли ти тільки прийшов у команду, під час зимових зборів тебе використовували на вістрі атаки, а вже потім тренерський штаб почав тебе використовувати на фланзі. Чи почуваєш себе комфортно на цій позиції? У чому бачиш головну відмінність?

Звичайно, позиція нападника - моя рідна. Але тренер вважає, що від мене користі більше саме на фланзі. Тренеру краще видно, де я корисніший, тому виходжу і показую себе на тій позиції, на яку випускає мене Володимир Анатолійович. У чому головна відмінність? На фланзі часто треба відпрацьовувати назад. Саме це мені найбільше незвично. у нападі ти постійно пресингуєш, а потім маєш 10 секунд, щоб перевести подих, а тут ти постійно в русі вперед-назад, постійно повинен допомагати своїм захисникам.

"Якщо кликатимуть у команду з іншого міста, то мене вже дружина не відпустить"

Рік тому ти покинув "Верес". Не шкодуєш, що розійшлися з цим клубом?

Ну, це життя. Ми розійшлися друзями. Причому я віддав майже чотири роки свого життя команді. Підіймалися з ними з другої ліги до першої. Далі пів року боролися за вихід в УПЛ.

Мабуть, травма вплинула на подальшу співпрацю?

Ми поговорили з тренером і за згодою сторін розірвали контракт. Вирішили, що так буде краще для нас. Я розумів, що маю травму, яка заважала грати на повну. Тому десь мої амбіції зіграли злий жарт. Мабуть, якби притримав їх, то залишився б там і надалі. Але ми залишилися друзями. Я продовжую слідкувати за їхніми іграми. Вони молодці. Дебютувавши майже тим складом, що грали в першій лізі, вони йдуть на гідній позиції в чемпіонаті. У них дисципліна в захисті, що характерно для команд Юрія Вірта. Він ще з другої ліги налагоджував спочатку гру "ззаду". А попереду момент, як  кажуть,  з'явиться. А ще він уміє налаштовувати команду, зберігати позитивну атмосферу, підбирати правильні слова.

Раз ми заговорили про твою кар'єру у "Вересі", не можу оминути дуже іміджевий проєкт під назвою "Футболіст", який багато в чому дав поштовх для впізнаваності клубу в усій Україні. Як воно - працювати весь час під пильним прицілом відеокамер?

Спочатку було дуже незвично. Такої уваги для футболістів першої ліги не було ніколи. Та навіть у наших грандів "Динамо" та "Шахтаря", здається, такого не було. А тут камера, довкола тренувального майданчика дрон літає, Дімон (Поворознюк, - ред.) з камерою бігає (сміється, - ред.)... Але пройшло трохи часу, і ми вже звикли до цього. Причому Діма Поворознюк - класний хлопець, компанійський. Він одразу з усіма потоваришував, усім було комфортно. Я б навіть сказав, що він допоміг тоді тренеру зробити атмосферу всередині колективу ще кращою. Звичайно, злукавлю, якщо не скажу, що на перших порах ставилися до нього з пересторогою. Всі придивлялися спочатку до нього. А потім почали відкриватися. У нього крутий проєкт, який, я вважаю, пішов на користь і клубу, і українському футболу. Завдяки йому про "Верес" заговорила вся Україна і говорить до сьогодні. Подивіться, як їх зустрічають в інших містах. Гравці, які ще вчора були невідомими, різко стали впізнаваними. В яке б місто ми тоді не приїздили, за нами бігла купа дітлахів, щоб сфотографуватися чи взяти автограф.

Тренери старої закалки (назвемо їх так) часто проти такої уваги...

Як на мене, треба переконувати їх. Звичайно, для них це нове, адже раніше футболістів закривали на базі й поміщали в інформаційну "бульбашку". А зараз люди навпаки більш відкриті, світ глобалізується, тому безглуздо робити такі речі. Потрібно відкриватися, і я впевнений, що ці старі традиції скоро минуть. 

У родині вже звикли до того, що ти у постійних роз'їздах, тренуваннях?

Зараз стало набагато легше. Ми живемо у Полтаві, тому з роз'їздів - лише гостьові матчі, а так постійно поруч із дружиною, сином. А от коли був в інших клубах, коли ми фактично їхали на місяць, наприклад, на збори до Туреччини, то без рідних було важко. Зараз усе змінилося, вже звикли, що постійно поруч. Чесно скажу: якщо мене кликатимуть у якусь команду з іншого міста, то мене вже й дружина не відпустить, скаже, вже досить (сміється, - ред.). Те, що їй було важко, я розумію. Фактично сина вона виховувала сама. А я переконаний, що для сина потрібен батько поруч.

Син любить футбол?

Поки поверхнево. Знає деякі команди, вболіває за СК "Полтава", це в нього зараз улюблена команда на рівні з "Шахтарем". Уболіває за деякі іноземні команди. Ігри "Ювентуса" зі мною дивиться. Багато в чому наші з ним футбольні смаки сходяться. Але є й деякі розбіжності: я вболівальник "Динамо", а він - "Шахтаря". Але я не засмучуюся, адже у нього є власна думка про футбол, і це дуже круто.

Планує йти стопами батька?

Якщо в нього буде велике бажання займатися футболом, звісно, віддамо його на секцію. Але поки що йому 5 років, і ми не поспішаємо  віддавати його на футбол. 
Ще рік почекаємо, а тоді побачимо.

А скільки років було тобі, коли ти зрозумів, що хочеш займатися футболом?

Футбол любив з дитинства. Мій батько завжди дивився Лігу чемпіонів. Раніше в селах був лише один канал, де транслювали футбол, тому матчі "Динамо" дивилися із задоволенням. На матчах киян часів Лобановського я й виріс. Щодо занять футболом, то в рідній Дейкалівці був стадіон, на якому ми проводили весь вільний час. Сам розумієш, секції там не було, тому з однолітками вчилися бити по м'ячу. У молодшій школі, пам'ятаю, уроки закінчувалися близько 14  - 15 години, а далі ми йшли на стадіон і до вечора грали у футбол. Тоді в нас не було телефонів, комп'ютерів, тому поганяти м'яч було єдиною розвагою.

Ти вже в підлітковому віці потрапив до ДЮСШ - спочатку "Молодь", а потім "Ворскла".

Я дуже довго просив батьків, щоб  мене віддали на футбол, але вони боялися відпускати. У 13 років мені вдалося допроситися, бо я ледь не щодня ходив і говорив "Відвезіть!". Поїхав у "Молодь", там перегляд проводив Олександр Єжаков і Сергій Ходирєв. Мене тоді взяли в команду. Я провів близько року в "Молоді", далі пішов у "Ворсклу". Було важко, оскільки я самоучка, то не мав тієї бази, яка була у хлопців, котрі давно займаються. З м'ячем вони працювали вправніше, тому навіть трохи комплексував через те, що не виходило. Потім я подумав, що треба змінити команду. Прийшов у "Ворсклу" до Вадима Касимова. Він у мене повірив. Якби не він, то я, мабуть, у футбол і не грав би. Він зробив з мене футболіста.

Які були перші кроки самостійного життя в такому віці?

Було нелегко. Телефонував до батьків, інколи навіть просив забрати мене додому. Уявіть, діти, які закінчують школу років у 17-18, і то не всі їдуть з дому. А тут 13-річний хлопець їде сам, без батьків, у інше місто.

У нашій системі шкіл так склалося, що коли дитина потрапляє в ДЮСШ, навчання відходить на другий план. Батьки боялися більше за те, що ти  один у чужому місті, чи за те, що не зможеш вивчитися, а далі з футболом не складеться?

Я їх з віком почав розуміти, чому вони боялися. По-перше, переживали й за інше місто, по-друге, переживали, що може з футболом нічого не вийти, а навчання вже теж втрачене. Мабуть, ні для кого не відкрию таємницю, що навчальний процес в ДЮСШ відходить навіть не на другий план. Ти віддаєшся постійним тренуванням, у вас їх по 2-3 на день. Але я поставив собі за мету будь-що стати футболістом, тому йшов до кінця. Вже в 16 років я потрапив до дубля "Ворскли".

Я це питання ставлю майже кожному вихованцю нашої академії: скільки гравців з твого випуску дійшли хоча б до дубля чи професіональної команди?

З "Ворскли" потрапили в дубль я, Марусич, Шмиголь, Радченко, Абазов. Ну це якщо брати до уваги тих, хто досі грає в футбол. Але коли ми були в дублі, паралельно не було U-19, тому багато талановитих хлопців просто не мали куди йти, бо  не могли виграти конкуренцію. А взагалі наш 93-й рік був конкурентний, ми тоді стали й чемпіонами по ДЮФЛ.

Чим займався б, якби не склалося з футболом?

Мабуть, сільським господарством на малій батьківщині. Хоча за освітою я вчитель фізкультури. У нас взагалі родина педагогів: і я, і мама, і  дружина. 

Бачиш себе тренером у майбутньому? 

Поки що ні, причому ні дорослої команди, ні дитячої.