19:33 19.06 0
Велике інтерв'ю з захисником СК Полтава для газети Спортклуб.
Його кар’єра починалася у рідному Запоріжжі, а 17-річним Женя уже дебютував за Металург. За свою кар’єру встиг пограти у Зорі, Чорноморці та навіть здійснити вояж до Туреччини, де намагався призвичаїтися до місцевого чемпіонату. У підсумку життєві дороги привели його до Полтави, де за час виступів у Ворсклі він познайомився з майбутньою дружиною. Нині Євген Опанасенко захищає кольори СК Полтава, у складі якого відіграв сезон першої ліги. Про підсумки сезону в першій лізі, злети і падіння, ефективних тренерів, підкорення Туреччини та родину футболіста читайте у великому інтерв’ю з Євгеном Опанасенком.
- Відгримів сезон у першій лізі. Для тебе, здається, це був не перший сезон, коли виступав за команду першої ліги?
- Ні, не перший. Я з Металургом запорізьким теж грав у першій лізі. Тоді був цікавий сезон, пам'ятний для багатьох уболівальників. Зокрема, йдеться про наш скандальний матч із ФК Севастополь, коли нам забили рукою, а той гол зарахували. Та й загалом, була епічна розв'язка за вихід до УПЛ в останніх турах. Одним словом, було цікаво.
- Як оціниш виступ СК Полтава у сезоні, що фінішував?
- Трохи змазаним вийшов сезон. З одного боку, ми виконали завдання, потрапили у чемпіонську групу, з іншого - у другій частині сезону ми при доволі непоганій грі видали невтішну серію з п'яти поразок поспіль. Але зазначу, що в більшості матчів ми демонстрували гідну гру, провалили лише один чи два тайми у цих поєдинках. Якщо тренери влітку залишать кістяк команди, то наступного року можна ставити більш високі цілі на сезон.
- У чому причина цього спаду в другому колі чемпіонської групи?
- Я б не назвав це спадом. Це більше збіг обставин і наша неуважність. Головний тренер команди Володимир Сисенко вказував на наші помилки, після кожної гри ми їх розбирали, аналізували. Але в підсумку пропускали голи після ідентичних помилок. Мабуть, не зовсім правильні висновки ми робили, якщо знову повторювали ці самі помилки. Якщо порахувати втрачені очки, де ми мали перемагати, то сміливо можна було б потрапити у трійку призерів та грати перехідні матчі за право виступати в УПЛ. Ну й кілька голів нам залітало просто неймовірних.
- Десяте місце в чемпіонській групі – це поки що максимум для команди? Чи вона готова в майбутньому все ж виправдати сподівання президента клубу, який казав, що бачить СК Полтава у боротьбі за п'ятірку найсильніших у лізі?
- За підбором виконавців наша команда точно може боротися навіть не за п'ятірку, а за трійку найсильніших. Це не якісь захмарні оцінки, адже якщо подивитися на роботу наших хлопців на тренуваннях чи іграх, то можна побачити ту самовіддачу, ту кількість голів, які ми забиваємо (СК Полтава забив 49 голів у сезоні та поступився за цим показником лише Інгульцю і Лівому берегу - ред.). На жаль, пропускали цього сезону теж багато.
- Ви гідно боролися з Карпатами, Епіцентром, з Лівим берегом та іншими командами ліги. Це матчі з такими суперниками мотивують демонструвати самовіддану гру?
- З такими командами цікавіше грати, тому ми й намагалися потрапити саме в чемпіонську групу. Там сильніші команди, а, як відомо, на гру з такими суперниками й налаштовуватися значно краще. Ще один плюс: коли в багатьох містах повернулися на трибуни фанати, то це повернуло на стадіони футбольну атмосферу. Згадаймо хоча б наші матчі у Львові чи Кам'янці-Подільському. При заповнених трибунах зовсім інший настрій, грати краще! У матчах із лідерами ми показували хороший футбол і повинні були везти очки звідти. Та, на жаль, цього не сталося. Але чим більше ми будемо проводити таких матчів, тим швидше команда ростиме, тим краще це буде для нас усіх.
- Твоя рідна позиція - на фланзі захисту. Але в цій команді Володимир Анатолійович почав використовувати тебе у центрі захисту. Чи складно було призвичаїтись до свого нового амплуа?
- Позиція загалом не найважча, менше бігати треба (посміхається — прим. автора). Зважаючи на мій вік, Анатолійович прийняв таке рішення. Мені там доволі зручно грати. Я бачу все поле, можу підказувати, трішки керувати командними діями. Тому для мене ніяких труднощів у цьому немає. На позиції ж правого захисника потрібно працювати по всьому флангу. Я то вважаю, що для цього здоров'я у мене ще є, але не знаю, чи вистачило б у такому темпі мене на всі 90 хвилин.
- На рідній позиції, здається, ти вийшов тільки в першій і в останній іграх чемпіонату…
- Так, коли програли в першому турі Інгульцю я вийшов уперше на правому фланзі, а далі вже головний тренер змістив мене в центр оборони. Ну а в кінці сезону в грі проти Прикарпаття (а я після травми) Анатолійович дав мені п'ять хвилин, коли я замінив Володимира Одарюка. Але там уже все було очевидно, адже ми переграли франківців без шансів і мені потрібно було просто дограти ці п'ять хвилин.
- На фланзі менша відповідальність за помилки, ніж у центрі захисту?
- Дійсно, це так. Як каже Володимир Анатолійович, на захисників і на воротаря лягає більша відповідальність, адже успішні дії всієї команди може перекреслити один пропущений гол, забитий з-під тебе. Однак якщо нападник не забиває і команда програє, то це як його недопрацювання, так і всієї команди. Тобто у нас головний тренер намагається не розділяти помилки захисників і нападників. У нас і атакує, і обороняється вся команда. А коли ти на позиції центрального захисника, ти найближче до воріт і твоя втрата може стати фатальною. Тож треба більше працювати над собою і менше помилятися. На жаль, втрат у цьому сезоні вистачало.
- Яка позиція для тебе найбільш рідна чи комфортна?
- Нині комфортно грати в центрі захисту, а в самий розпал кар'єри було цікавіше грати праворуч. Мені було комфортно підключатися до атак, до того ж я грав у тренерів, які не забороняли це робити, а, навпаки, заохочували. Виходило й забивати, й віддавати результативні передачі.
- Наприкінці сезону ти пропустив кілька матчів. Десь підвело здоров'я?
- Передостанню гру пропустив, бо підвернув гомілкостоп на тренуванні. Це була механічна травма. З лікарем команди навіть розглядали варіант, що я поїду до Волочиська. Але пішов сильний набряк, навіть бутс неможливо було вдягнути. Тому вирішили, що я пропущу цей матч, а на останню гру вже готувався повноцінно. Пропускати ігри, безперечно, не хотілося. По-перше, у нас є система преміювань, по-друге, ніколи не хочеться підводити команду, треба допомагати їй здобувати очки. Ну і чим старшим стаєш, тим більше чіпляєшся за можливість грати.
- Як оціниш першу лігу зразка цього сезону? Як видозмінився дивізіон за понад десять років, що ти тут не виступав?
- Раніше український футбол був інакшим, зовсім не той був фінансовий рівень команд. Однак якщо раніше розрив між першою і вищою лігою був відчутний, то нині ситуація вирівнялася. Навіть наша команда зараз могла би спокійно грати в УПЛ. Коли ми влітку грали контрольні поєдинки з тими самими Ворсклою та Олександрією, то відчували себе на рівних, нічим їм не поступалися.
- Перша ліга нині теж більш цілісна. Наскільки рівні команди тут?
- Перша ліга дуже непередбачувана. Звичайно, є когорта лідерів, які мають завдання, але кожна команда може обіграти кожну. Особливо це стосується чемпіонської групи. У групі вибування все ж дещо слабші клуби. Втім круто, що є команди, які на папері вважаються слабшими, але в підсумку дають бій фаворитам. Звичайно, ще цікавіше було б, якби ліга не поділялася на групи, а змагання проводилися за звичною системою у два кола. Але, виходячи з воєнних реалій, ми розуміємо, що такий формат поки що найбільш оптимальний.
- Кажуть, футбол починається з дитинства. У якому віці ти почав займатися футболом? Наскільки я знаю, ти міг стати зовсім не футболістом.
- Як я був дитиною, батько обстоював футбол, а мама - плавання. Тож на плавання ходив доволі довго, чергував із футболом. Коли потрібно було вирішувати, щоби займатися чимось одним, я вибрав футбол.
- Чому саме футбол?
- Ми з хлопцями у дворі грали у футбол. У нашій компанії я був ледь не наймолодшим, тому доводилося грати зі старшими. У цьому був свій плюс, адже завдяки грі зі старшими вдавалося швидше прогресувати. Згодом спробував себе в запорізькому клубі Кристал. Цікаво, що в цій команді свого часу грав і мій батько. Там на мене подивися тренер і запропонував спробувати свої сили в школі Металурга.
- Загалом у тебе родина спортивна?
- Професійно ні мама, ні тато не займалися спортом. Батько грав лише на любительському рівні за цех на першість заводу. Пам'ятаю, коли був ще маленьким, приходив дивитися, як батько грав. Мабуть, це й спонукало займатися футболом у майбутньому.
- Ти вихованець запорізької школи футболу, яка завжди славилася своїми випускниками…
- Так, Віталій Вернидуб був у старшій віковій групі. Серед моїх однолітків нині лишився тільки Андрій Нестеров, котрий виступає за друголіговий Звягель. А загалом із Металурга вийшло чимало гравців збірної: Кривцов, Степаненко, Сидорчук, Коваль, Богуш, Вернидуб, Польовий. Дуже багато виконавців, які грали і грають на високому рівні.
- У чому запорука успіху цієї школи футболу?
- Важко сказати. Мені здається, що зараз іде тенденція до зменшення кількості вихованців. Мабуть, тому що Шахтар, Динамо, Рух розбирають ще зовсім молодих хлопців. У мій час таке теж було, але не так масово. А зараз команди із солідними академіями та грошима забирають перспективну молодь зовсім юного віку, щоби потім мати для себе перспективного гравця.
- Якось несправедливо, що твоє рідне місто, маючи такі традиції у футболі, опікується лише командою, яка гратиме лише у другому дивізіоні…
- Запоріжжя - велике місто з футбольними традиціями, гарним стадіоном, інфраструктурою. Але, виходячи з реалій сьогодення, мабуть, не має більших можливостей.
- Цей спад у Запоріжжі почався не вчора і не сьогодні…
- Я згоден. Однак глобально він почався не лише в Запоріжжі, а й у всій Україні десять років тому. Подивіться, скільки клубів зникло з футбольної мапи. На жаль, Запоріжжя стало одним із цих міст, які втратили команду.
- Ти за Металург дебютував у 17 років?
- Так, дебют був у матчі з київським Динамо на виїзді. Пам'ятаю, вийшов на поле, коли програвали вже 2:0. І тренер довірив мені трохи ігрового часу наприкінці матчу, щоб я відчув атмосферу вищої ліги.
- Металург тих часів - клуб-середняк УПЛ із шаленою конкуренцією всередині команди. Як було вигравати цю конкуренцію у старших і більш іменитих вихованців?
- Окрім професіональних рис, думаю, не варто відкидати й випадок, коли опиняєшся у потрібному місці в потрібний час. Саме тоді, як ми з Кривцовим потрапили в команду, президентом клубу був Ігор Володимирович Дворецький. Він ставив за мету збільшити у команді кількість своїх вихованців. І от нам пощастило поїхати на збори з першою командою. Тоді збори були дуже хороші: то в Туреччині відбувалися, то в Іспанії. І вже там треба було себе зарекомендувати, а потім чекати на свій шанс. Тільки такий з'являвся, кожен викладався на повну, а потім чекав наступної такої миті. Якщо зіграв добре, то наступний матч ти вже граєш.
- З чим у тебе асоціюється УПЛ тих часів?
- Насамперед із повними стадіонами, божевільними, в гарному сенсі цього слова, опонентами на полі, які грали за Шахтар, Металіст, Динамо, Дніпро. Звичайно, з уболівальниками. У Запоріжжі тоді ходило чимало фанів навіть на пересічного середняка ліги, що вже казати за матчі з грандами українського футболу, коли стадіон був заповнений вщент.
- Велику довіру, якщо я не помиляюсь, ти почав отримувати, коли очолив команду Григорчук?
- Не лише. Я за тренерства його попередників теж грав. Але при Григорчукові так сталося, що футболіст, який грав на моїй позиції, зазнав травми і мені довірили місце в основі. Здається, я забив два м’ячі луганській Зорі, після того став регулярно потрапляти в команду Григорчука.
- Багато експертів високо оцінює Григорчука, який нині примудряється з не найсильнішим підбором гравців побудувати конкурентноспроможну команду в Одесі. Який він, Роман Йосипович, у роботі з футболістами?
- Як тренер він один із найкращих у моїй кар'єрі. Він і Вернидуб. У них багато тактики, багато розборів. Тобто ти виходиш на поле і знаєш, що треба робити. Не так, як часто буває, що ви виходите і граєте, як умієте. Все у нього розібране до дрібниць. Коли я перейшов до одеського Чорноморця, то у нас були зошити, де ми записували якісь вправи, тактичні виходи тощо. Так що мені він імпонує як тренер. Роман Йосипович точно заслуговує на те, щоб працювати з командами сильнішими, ніж він очолює останнім часом, наприклад, із тим самим Динамо. Якби у нього були футболісти такого рівня, то дуже цікаво, як би він виступив із ними.
- Як так сталося, що Металург після сезону 2010/2011 вилетів у першу лігу і йому довелося торувати шлях знову до УПЛ?
- Якщо мені не зраджує пам'ять, то у нас змінилося за сезон кілька тренерів. Це теж не могло не вплинути на команду. Та й грали жахливо, тому і вилетіли. Звісно, ніхто не хотів вилітати, але, на щастя, президент зберіг тоді всіх футболістів, тому ми наступного року одразу повернулися знову. Це було, звісно, непросто. Тоді наш головний конкурент - ФК Севастополь - дуже хотів до УПЛ. На той час у них були шалені гроші. Їх тягнули всіма можливими способами, щоби вони все вигравали, а ми навпаки. На жаль, було втрачено багато очок, зокрема з тією самою Буковиною, якій програли. Але саме Буковина нам тоді й допомогла, бо відібрала очки і в Севастополя.
Емоції були шалені! Хоча я тоді пропустив розв'язку, адже мене якраз викликали на збори української молодіжки. Звичайно, переживав за результат. Ми у таборі молодіжної збірної жили тоді разом із Сергієм Кривцовим, так я на радощах навіть стіну пробив у номері - так емоції били через край. Весело згадувати, бо коли тренер перевіряв перед сном, чи всі в розташуванні, ми ту дірку в стіні стільчиком прикривали. Але штраф усе одно довелося заплатити. Однак ті емоції незабутні й вартували того. Десь навіть шкода, що пропустив чемпіонську вечірку (сміється — прим. ред.).
- Коли історія Металурга добігала кінця, ти був омріяною ціллю багатьох клубів як в Україні, так і за кордоном. З плином часу вже можна розказати, хто і скільки пропонував за тебе?
- Конкретики, не буду брехати, сам всієї не знаю, але з того, які чутки ходили, то мене хотіли забрати київський Арсенал, з першої ліги - Металіст та Маріуполь. Обирати було з чого. Просто нікуди не відпустили. Якби були кращі часи, то, може, і вдалося би потрапити туди. За мене пропонували від пів мільйона до мільйона доларів. Але повторюся: не знаю, що було насправді.
- Між варіантами з Металістом і низкою інших клубів ти обрав Чорноморець.
- Так, тоді одеситів очолював Роман Григорчук, який запросив мене в команду. Вибір, куди йти, був широкий, але перейшов туди заради Григорчука. Причому тоді були варіанти з командами, які пропонували більш вигідні фінансові умови. Але я пішов саме до Романа Йосиповича, бо хотілося працювати з ним далі. Але пробув там пів року. Справи в одеситів пішли на спад, тоді якраз починалися всі сумнозвісні події. І коли стало відомо, що й Григорчук іде з команди, то весь кістяк колективу теж пішов. Затримуватися там не було сенсу.
- Після вояжу до Одеси ти опинився в луганській Зорі, де, можна сказати, вийшов на пік своєї кар'єри.
- Я опинився там транзитом через збори у полтавській Ворсклі. Тоді у складі полтавців мені не вдалося себе проявити через невеличке ушкодження. Після невдалих зборів у Ворсклі я поїхав до Юрія Вернидуба в Зорю, де ми одразу ж уклали контракт.
- Команди під проводом Вернидуба завжди відзначалися своїм бійцівським характером, і та сама Зоря недарма отримала прізвисько мужики. У чому запорука успіху мужиків того періоду? Уже не було захмарних зарплат, була лише боротьба за єврокубки, котрі, як я розумію, тримали на плаву цей клуб?
- Вихід до єврокубків - це й була додаткова мотивація, додаткові гроші для існування команди. Преміальних хоч і не було, але всі розуміли, що коли ми потрапимо в Лігу Європи, то це можливість і себе показати, і продати, і додатково заробити. А Миколайович як мотиватор - чудовий.
- Який Вернидуб у роботі?
- Раніше він був більш емоційним, а вже зараз, коли я з ним працював торік у Кривбасі, він став спокійнішим. Однак він прекрасний мотиватор, чудовий тренер, який довів це не в одному колективі. Подивіться, що він показував у молдовському Шерифі, солігорському Шахтарі. Мені пощастило попрацювати з Юрієм Миколайовичем ще в дитинстві: він допомагав нашому тренерові. Без пафосу можу сказати, що він ледь не найголовніший тренер у моїй кар'єрі, адже супроводжував мене з самого дитинства.
- Мрія кожного професіонального футболіста - спробувати свої сили в єврокубках. Ти таку футбольну мрію здійснив. Свій дебют у єврокубках пам'ятаєш?
- На диво, не пам'ятаю. Якось не відклалося в голові. Це було, мабуть, із Чорноморцем, матч зі Сплітом, де ми за рівної гри програли. Все ж головні єврокубкові спогади у мене пов'язані з луганською Зорею. У нас там і груповий раунд був цікавий, коли грали проти Фенербахче і Манчестер Юнайтед. Вийти на поле проти таких команд дорогого вартує.
- Ти пограв навіть за кордоном, у чемпіонаті Туреччини. Як опинився там?
- Я тоді у Зорі провів дуже хороший сезон на позиції крайнього захисника. Забив, якщо не помиляюсь, п'ять м’ячів. Мені зателефонував агент, сказав, що є шанс пограти саме в Туреччині. Була конкретна пропозиція. Я тоді був у розквіті сил, одразу погодився. Тренер теж був не проти відпустити мене, побажав удачі. Але виступи у Туреччині я навряд чи можу записати до свого активу, адже грав там дуже мало.
- Турецький чемпіонат сам по собі дуже непростий, особливо для іноземних футболістів…
- Я мало з ким там спілкувався, можливо, це і було мінусом, що я поїхав туди сам. У мене на той момент не було сім'ї, а я дуже прив'язаний до спілкування, друзів, рідних, до міста. Мабуть, це теж стало наслідком того, що я мало грав. З іншого боку, це мої особисті проблеми, тож, коли приїхав грати, треба було відкинути всі зайві думки і займатися футболом.
- У той період багато українських футболістів поїхали підкорювати чемпіонат Туреччини. І загалом - кар'єра у всіх них там не пішла…
- Треба розуміти, що турецький чемпіонат не зовсім зрозумілий для українців. Там у клубі за рік може змінитися відсотків 70 гравців. Наприклад, улітку підписали, а за рік їх уже немає в команді. Я за Коньяспором слідкував після того, як пішов звідти: до кінця наступного сезону склад змінився до невпізнаваності. Там постійні зміни, а мені тоді хотілося зачепитися за місце в складі. Умови там були все ж хороші як у фінансовому плані, так і в інфраструктурному. Погода класна, море поруч. Але я оптиміст, тому навіть цей невдалий вояж сприймаю з певними плюсами для себе. Адже після того як приїхав у Полтаву, познайомився з майбутньою дружиною Альоною. Тут у нас народилося двоє дітей, тому для мене це був лише крок уперед…
- У Туреччині дуже вимогливий уболівальник?
- Так, публіка там шалена. Стадіони постійно заповнені, шум, фаєр-шоу. Ще тільки під'їжджаєш до стадіону, а по автобусу вже стукають, кричать, заряджають емоціями і вимагають результату.
- Адаптуватися до чемпіонату Туреччини важко?
- Насамперед потрібно було вивчити англійську мову. Я винаймав репетитора, щоб розуміти перекладача в команді. За пів року підтягнув англійську непогано, вже міг розуміти, про що взагалі йдеться. У плані побуту та до їхньої кухні навіть не варто пробувати звикнути. Мені турецька кухня не подобалася. Але я знайшов вихід із ситуації: знайшов через Фейсбук українку, яка була кухаркою і готувала спеціально для мене.
- Тобто у тебе в Коньї був власний кухар?
- Так, зустрілися з нею, домовилися про ціну, я щодня приїздив до неї, забирав запас їжі на день. Мені теж було зручно, що не доводилося самому готувати.
- Якою була комунікація з партнерами по команді?
- У команді було багато сербів, звичайно, зрозуміти їх теж непросто, але мова слов'янського походження, тому було простіше встановити комунікацію. Плюс доволі швидко підтягнув англійську, тому зі спілкуванням не було проблем. Також у нашій команді грав Адіс Яхович, який пограв до того у Ворсклі, міг говорити російською, тому з ним спілкуватися було ще легше. Він, до речі, допомагав мені у всьому.
- Хто найсильніший опонент, проти якого тобі доводилося грати за свою кар'єру?
- Їх було багато. Вся атакувальна ланка Шахтаря, Дніпра, Металіста. Плюс ми грали проти Манчестер Юнайтед, там на кого не подивишся - всі футболісти високого класу. Але найбільш непростими були гірники - Тайсон, Коста, Вілліан. Проти того самого Жені Коноплянки нереально важко грати, проти Ярмоленка теж. Я ж грав на флангах, а там завжди найсильніші. Тому за кар'єру вистачало людей, які могли скрутити в'язи.
- У 2020 році ти опинився в полтавській Ворсклі. Це, здається, ковідний рік був, коли тебе Максимов запросив.
- Так, я з агентом розмовляв, коли Ворскла була на зборах у Туреччині. Я вже знав, що не буду продовжувати контракт, бо Коньяспор не планував співпрацювати далі. З'явився варіант із Ворсклою. Сказали приїхати на кілька днів потренуватися, щоб Юрій Вільйович на мене подивився. Уже після першого тренування Максимов підійшов і сказав, що можеш їхати закривати свої питання з Коньяспором і приїздити у Ворсклу.
- Проте ігрову практику у Максимова ти отримував теж недостатньо…
- У Юрія Максимова було в командах багато футболістів, кого він сам запрошував, а вони потім не грали. Мабуть, я не підійшов під його систему. Він мене ще пробував використовувати як опорника, однак там не надто вийшло. Плюс на самому старті я отримав ушкодження, після якого відвоювати місце у складі було непросто, адже ту позицію вже закривали інші хлопці.
- Однією із характерних рис команди Максимова є те, що він покладається на дуже маленьку групку гравців. Чому так виходить?
- Важко сказати. У Ворсклі він давав результат, тому не бачу проблеми в тому, що він задіював групу з 13-14 гравців. Команда заробляла очки, пробилася до фіналу Кубка - результат був.
- Юрій Вільйович - більше мотиватор, а всім іншим займався тренерський штаб? Які в нього підходи до тренування?
- Не можу так сказати. Тренування у нього були фізично не важкі. На зборах тоді ми трохи працювали на піску, а далі в звичному ритмі. Нас це дуже дивувало, адже попрацювавши трохи на піску, ми потім виходили на ігри і фізично заганяли інші колективи.
- У Ворсклі в тебе був шанс удруге в кар'єрі взяти Кубок України. Але знову не судилося…
- На жаль, так. Ну нічого, фінал - то теж добре. Звичайно, тоді хотілося виграти трофей, адже шанси були набагато вищі, ніж у тому фіналі, коли я грав у Зорі. Ми тоді без шансів програли Шахтарю. У фіналі з Ворсклою ми дали бій динамівцям, були близькими до перемоги при рівній грі. Далі могли виграти у серії пенальті. Програвати в серії пенальті трохи прикро, особливо коли граєш із суперником, який рівнем вище, але не поступаєшся йому за картинкою гри. Здавалося, залишалося зовсім трохи...
- Останні сезони ти провів у Інгульці та Кривбасі. Доволі гарний сезон цього року вийшов у обох колективів. Кривбас зіграє в єврокубках наступного сезону, а Інгулець став чемпіоном першої ліги. Що скажеш про ці команди як людина, яка бачила їх із середини?
- Кривбас - команда з амбіціями. Вернидуб в іншу команду не пішов би працювати, бо він вже звик грати в єврокубках і досягати хороших результатів. Інгулець - команда, яка залежить від Поворознюка, від того, які цілі й завдання він ставить перед гравцями. Читав нещодавно інтерв'ю, де він гарно відгукувався про Лупашка (спілкування відбувалося до відходу Лупашка з поста тренера Інгульця, — ред.). Цікаво буде подивитися на цю команду в УПЛ. За грою в цьому сезоні вони, мабуть, справедливо стали чемпіонами першої ліги, бо це дійсно одна з найсильніших команд дивізіону.
- Ти вже тривалий час живеш у Полтаві, твоя дружина звідси. Ким відчуваєш себе зараз більше - полтавцем чи запорожцем?
- Особисто для мене так питання взагалі не стоїть. Мій дім там, де моя родина. Нині вона тут, на Полтавщині, значить я полтавець. Хоча я себе до певного місця не прив'язую, зважаючи на війну в нашій країні. У Запоріжжі досі живуть мої батьки, дехто з друзів. За ними теж сумую, але зараз більше живу в Полтаві. Коли познайомилися з дружиною, вирішили жити тут, причому я був тоді у Ворсклі, далі змінювати нічого не захотіли. Та й Полтава подобається..
- Як познайомилися з майбутньою дружиною?
- Десь на вечірці зі спільними друзями познайомилися, потім запросив її на каву. Так і закрутилося.
- Зараз у вас уже двоє дітей. Сьогодні, поки ми пишемо це інтерв'ю, твоя мама підстраховує тебе, приглядаючи за дітлахами. Чи знаходить футболіст Опанасенко час для родини?
- Зараз набагато легше. Однією з причин, чому я вирішив доєднатися до СК Полтава, стало те, що це команда з міста, у якому я живу, бо хотілося більше часу проводити з родиною. Нині часу для родини справді більше, адже ми проводимо всі збори в Полтаві, виїзди бувають лише на ігри. Коли я маю одне тренування на день, родина мене бачить частіше.
- Зараз виїздів менше, а раніше як родина сприймала твою часту відсутність удома?
- Коли я грав у Кривбасі, у нас була лише одна дитина. Було важко. Нам дуже допомагала Альонина мама. За можливості моя мама теж приїздить у гості, як ось зараз. Тож велика їм подяка за допомогу і підтримку. Дружина у мене теж велика розумничка, вона тривалий час тягнула малечу на собі, коли я був у тому ж Кривбасі.
- Альона звикла до долі дружини футболіста?
- Та вона й розуміла, що так буде. Раніше, до знайомства з нею, у нас, пам’ятаю, бувало й по три збори, та ще й за кордоном. А вже коли жили разом, то таких затяжних від’їздів не було.
- У дитинстві ти мріяв стати космонавтом, але вже в дорослому віці відмовився від цієї ідеї. Якби не склалося зі спортом, ким би був Євген Опанасенко?
- Важко сказати. Я щасливий, що став футболістом. А космонавтом, мабуть, більшість моїх однолітків хотіла стати у дитинстві.
- У школі ти був відмінником?
- Тільки перші п'ять класів. У мене батько та сестра із золотою медаллю закінчили школу, мама була хорошисткою. На старті навчання мені теж ставили таке завдання. І мені навіть вдавалося. А потім я пішов у футбольний спецклас, де більше часу треба було приділяти футболу.
- Які предмети давалися легше?
- Математику любив, історія давалася легко, бо її викладала класна керівниця. Мабуть, будь-який предмет міг даватися легко, якби вистачало часу його опановувати. Просто вже зав'язалася історія з футболом, тому лінувався вчитися. У старшій школі вже й уроки прогулював, бо були постійні турніри, матчі, тренування.
- Як проводиш свій вільний час?
- Зараз у нас триває відпустка. Намагаюся весь час проводити поріч із родиною. Ось зараз плануємо з дружиною вирватися на заміський відпочинок.
- Відверто: чи бачиш себе ще в УПЛ?
- Ніколи не кажи ніколи. Можливо, вдасться повернутися в УПЛ уже в складі СК Полтава, якщо буде стояти таке завдання і я ще буду в команді.
- Де бачиш себе через п'ять років?
- Дуже хочу бачити себе з родиною у будь-якій точці світу. А в професіональному плані - поки не знаю. Мені під силу опанувати будь-яку роботу, головне, щоби вона забезпечувала достаток родині. Свого часу на канікулах я працював у батька на лісопилці: пиляв дрова, носив деревину. Тому я знаю, як це - заробляти гроші. Тоді у батька на підприємстві я отримав свою першу зарплатню, на яку купив свій перший гарний телефон.
- Чи бачиш себе у майбутньому футбольним тренером?
- Поки що ні. Дружина дуже хоче, щоб я пішов на курси, але я цього не хочу. Далі подивимся, все можливо. Хоча мені здається, що в мене на першій же грі серце стане від хвилювання (сміється, - прим. Ред).