Він уродженець Запоріжжя, але закінчив школу харківскього УФК. Він устиг дебютувати в УПЛ, а потім поїхав грати в рідне місто в аматорському чемпіонаті. Нині ж він гравець СК "Полтава" та після травми знову виборює місце в основному складі містян. Сьогоднішня наша розмова з воротарем Яном Вічним.

Коротка інформація

Ян Вічний, 24 роки

Народився у Запоріжжі

Вихованець ДЮСШ "Металург" та УФК-Харків

Хобі: риболовля, спокійний час на природі, інколи караоке

Улюблений вид спорту, крім футболу: баскетбол, гандбол

Улюблений український футбольний клуб: "Динамо"

Улюблений футбольний клуб у світі: "Барселона"

Кумир у футболі: Діда, Марк-Андре тер Штеґен

Улюблена музика: реп, попса

Остання книга, яку прочитав: "Монах, який продав свій Феррарі"

Після перемоги "Ворскли" над "Динамо" я жартую над Різником: зараз приїдеш до збірної, а Петраков скаже: «Хто переміг "Динамо", той і потрапить в основний склад»

Перед нашою зустріччю мені потрапило на очі інтерв'ю, де ми спілкувалися з Вадимом Мандрієвським (екстренер ФК "Ворскла" U-19). Тоді, в 2018 році, він назвав символічну команду своїх полтавських вихованців, зокрема туди потрапив ти, Дмитро Різник, Тарас Саків, Богдан Мельник, Олег Остапенко та ще низка гравців. Майже всі ви нині граєте в професіональних клубах. Як вважаєш, те покоління юнацької "Ворскли" було одним із найсильніших за останній час.

Дійсно, у нас тоді був дуже сильний склад, були підібрані футболісти хорошого рівня. Недарма вони грали тоді й нині продовжують свою футбольну кар’єру. Причому на достатньо високому рівні. Мабуть, до сьогодні – це найкращий склад юнацької "Ворскли". Тоді ми були близько до третьої сходинки. На жаль, якщо не зраджує пам’ять, опинилися на четвертій позиції і видали шалену серію з 24 матчів без поразок.

Як думаєш, чому в того покоління "Ворскли" кар’єра вдалася скрізь, навіть за кордоном, але не в полтавській команді?

Справді,  той самий Богдан Мельник уже котрий сезон поспіль виступає у чемпіонаті Угорщини  за "Кішварду", Тарас Саків побував уже не в одному клубі УПЛ. Чому більшості з того покоління не вдалося потрапити в основну команду "Ворскли"? На той момент тренером був Василь Сачко. Мабуть, він не сильно довіряв молоді. Зараз видно, що найталановитіших потроху підпускають до головної команди. На мою думку, це виправданий крок. Тоді акцентували увагу на досвідчених гравцях, яких клуб міг дозволити собі запросити. Та й на той момент у "зелено-білих" були інші умови та інші завдання. Саме тому на молодь майже не дивилися. Але, як показує досвід багатьох клубів, молоді треба давати шанс. Звичайно, вони розкриваються не так швидко, як хотілося.

Але на противагу скажу, що той самий Дмитро Різник, який робив тільки перші кроки, коли ти вже грав за U-21, нині гравець основного складу та й взагалі один із найталановитіших воротарів України.

Так, Дмитро – це яскравий приклад того, що в молодь потрібно вірити. Я за нього безмежно радий. Пригадую той час, коли він тільки прийшов зі школи в U-19, потім потрапив у дубль. Він завжди був упертий (у хорошому сенсі цього слова). Спочатку, як і в усіх, у нього багато що не виходило, але він суттєво почав прогресувати. Недаремно Василь Вікторович потроху почав підпускати його до основної команди. Дмитро тоді отримав свій шанс і скористався ним сповна. Думаю, зіграло свою роль і те, що Діма – полтавець, а "ворскляни" мріяли виховати власного голкіпера. Повторюся, за Діму безмежно радий. Ми з ним продовжуємо  спілкуватися, вітаю його з перемогами.

Як вважаєш, чи вийде в нього дебютувати за збірну найближчим часом?

Після перемоги "Ворскли" над "Динамо" я жартую над ним: зараз приїдеш до збірної, а Олександр Петраков скаже: «Хто переміг "Динамо", той і потрапить в основний склад» (сміється). Якщо серйозно, то дійсно хочу, щоб у нього все склалося з дебютом за головну команду країни. Навіть не буду приховувати: хотілося б, щоб він став першим номером у збірній. Якщо так станеться, радітиму, мов за рідного брата.

У 2014 році до команди прийшов ти і Вадим Мандрієвський, який робив тільки перші кроки на тренерському містку…

До речі, з ним я був менше задіяний у тренувальному процесі. Більша частина мого перебування у "Ворсклі" припала на дубль і роботу з Олександром Омельчуком. Але мені Вадим Левкович запам’ятався суворим. Вимоги були теж трохи специфічними. Але, як бачите, хто приймав ці вимоги, той демонстрував результат і йшов далі.

Чому в 2018 році ваші дороги з полтавцями розійшлися?

Все банально просто. На той момент мій контракт добіг кінця. Пропозицій продовжити його не надходило. Ми зв’язалися з Олександром Фундератом, я запитав, чи можу забрати документи. Мені тоді вже був 21 рік. Під час спілкування він запитав, чи не хочу я підписати новий контракт і піти далі в оренду. Але тоді мені це було, мабуть, не цікаво. Я забрав документи й поїхав.

Не жалкував, що не погодився на такий варіант продовження співпраці?

Та я не звик ні про що жалкувати. Мабуть, так було й краще.

"У "Моторі" всі мріяли про другу лігу, але виступи у професіоналах ми так і не дочекалися"

З "Ворскли" ти пішов навіть не в першу чи другу лігу, а в аматорський чемпіонат, де грав три сезони вдома на малій Батьківщині за місцевий "Мотор". Не було відчуття, що після клубу УПЛ ти зробив три кроки назад?

Тоді влітку я приїхав додому. Щоб не втратити форму, я тренувався. І тут мені запропонували попрацювати з "Мотором". Якщо чесно, я навіть не знав, що існує така футбольна команда, оскільки за аматорами не слідкував. Я погодився потренуватися, прийшов на перше заняття і відразу Анатолій Чанцев сказав: "Я хочу, щоб ти залишився, у нас амбітні плани, наступного сезону плануємо заходити в другу лігу". Я йому відповів, що хочу спробувати себе на професіональному рівні. У мене на той момент було запрошення в житомирське "Полісся". Чанцев озвучив мені пропозицію, я попросив поставити її на паузу, плануючи дати відповідь після поїздки в Житомир.

Я поїхав у "Полісся". Відразу зазначу, що на той момент команда грала у другій лізі і не було таких шалених фінансових вливань у неї, як зараз. Тоді очолював команду Олександр Призетко, а Максим Калиниченко йому допомагав. Олександр Сергійович запросив мене на збори, я потренувався. Коли дійшло до підписання контракту, мені запропонували зовсім інші умови, ніж ті, про які говорили з самого початку. Щоб ви розуміли, у "Моторі" на той момент мені пропонували вдвічі кращі фінансові умови, ніж у клубі другої ліги. Я так подумав і вирішив, що рік можна буде пограти за "Мотор" в аматорах, а далі з ними вже йти в другий дивізіон. Зв’язався з тренером, і ми домовилися про виступи в запорізькій команді. На жаль, "Мотор" так і не потрапив у другу лігу.

Чому так? Запоріжжя – велике промислове місто. А з професіональним футболом там біда зараз.

Мені важко сказати. Якщо візьмемо той самий "Мотор", то його спонсорує потужний завод, який запросто міг би утримувати команду щонайменше другої ліги. Але найголовніший акцент у  "Мотор Січі" зосереджений на гандбольній команді, котра виступає на євроарені. Якщо брати інфраструктурні моменти, то умови в "Моторі" були просто шалені. Там хороший стадіон. У нас, окрім поля, були і басейн, і бані. Виїзди теж організовувалися професійно, далеко не на аматорському рівні.

Щодо "Мотора", то не буду лукавити: я і всі хлопці, які були зі мною там, мріяли про другу лігу. Окремо хотілося нав’язати боротьбу місцевому "Металургу". Але другу лігу ми так і не дочекалися, а я дочекався дзвінка від Станіслава Майзуса з Полтави, який і запросив мене сюди.

Продовжуєш стежити за аматорською першістю, адже там досі залишається "Мотор"?

Звичайно, слідкую. Там чимало знайомих, друзів залишилося грати. Якщо порівнювати з минулим роком, коли там грав СК "Полтава" і ще низка команд, які нині виступають у другій лізі, то аматорські змагання цього року видаються слабкішими, конкуренції майже немає. Минулого сезону до кінця не було зрозумілим, хто опиниться в чільній трійці і гратиме в плей-оф. "Мотор" тоді посів першу сходинку. "Полтаві" ж не вистачило дещиці, щоб поборотися за вихід з групи. Тоді, граючи проти "містян", пам’ятаю, як ми налаштовувалися на другу гру, адже розуміли, що полтавці їдуть за реваншем.

Чи міг подумати, що за рік опинишся вже в СК "Полтава"?

Десь у голові така думка проскочила. Особливо після зими, коли бачив, що полтавці проходять атестацію у другу лігу. Причому саме місто для мене не чуже, тому припускав, що можу сюди повернутися. Як бачите, так воно і склалося.

Полтава притягує… Взагалі любиш гуляти містом?

Місто знайоме, тут лишилося чимало друзів. Але нині  не так часто вибираюся на прогулянки Полтавою, якщо порівнювати з періодом, коли грав за "Ворсклу". Чому? По-перше, багато друзів стали сімейними, їм не до прогулянок, по-друге, вже минув той юнацький запал, коли хотілося відриватися, а зараз хочеться більш спокійного відпочинку.

З колегами по СК не вибираєтесь?

Якось не виходить. Переважно проводимо час з тими хлопцями, з якими живемо на квартирі. Це і Женя Стрельцов, і Максим Тельнов. Я з ними прекрасно ладнаю. Хлопці дорослі, сімейні, тому з ними непогано вживаємося під одним дахом. Звичайно, коли з Розсошенців добираємося до центру, то когось із команди та й зустрінемо. Полтава ж невелика, тут часто можна перетнутися із знайомими.

"Дідівщини" немає?

Та ні, яка може бути дідівщина? У нас несуттєва різниця у віці, тому ніхто мені не каже, мовляв, ти малий, іди роби те чи інше. Причому у нас із харків’янами є спільні інтереси, спільні теми, тому є про що поговорити.

Ми всі робимо спільну справу, а конкуренція допомагає ставати кращими

Цей сезон для тебе почався непросто. Ти ледь устиг дебютувати у футболці СК "Полтава" і буквально за кілька матчів відправився в лазарет. Як пережив період відновлення?

Мабуть, так важко було вперше. Отримав травму, і незрозуміло було, як пришвидшити лікування, щоб скоріше повернутися до гри. Це дуже психологічно тиснуло на мене. Але рідні та близькі мене підтримували. Мені дуже хотілося повернутися до роботи. Щодня я ходив на тренування, дивився, як хлопці працюють, а всередині мов щось розривалося, тому що не міг бути з ними. На щастя, цей період минув. Сподіваюся, далі обійдуся без травм.

За час, що ти був відсутній, конкуренція на воротарській позиції зміцніла. Складніше стало у боротьбі за потрапляння до основного складу?

Конкуренція – це ж круто. Дійсно, приїхав Богдан Петриченко, але всередині колективу це нічого не змінило. Ми знаходимо спільну мову, немає жодних непорозумінь, сварок. Ми всі робимо спільну справу. А конкуренція допомагає ставати кращими.

В останніх двох поєдинках ти грав у основному складі, й команді вдалося перемогти. Які відчуття після повернення в рамку воріт?

Та я до кожного матчу підходжу спокійно, адже при підготовці до поєдинку найважливіше не перегоріти в емоційному плані. Розумів, що довго не грав, а відсутність ігрової практики дається взнаки. Тому матчі намагався провести спокійно, виконувати те, що вмію, грати без авантюр. Добре, що повернення відбулося успішно. Команда перемогла. Попереду три матчі, сподіваюся, зможемо перемогти й зміцнити позиції в турнірній таблиці.

Перша половина сезону добігає кінця. Наскільки закономірна позиція, на якій іде команда? Чи могли виступити краще?

Цього року дуже цікавий чемпіонат у другій лізі. Особливо рівна група, де граємо ми. У нас немає явних аутсайдерів. Кожна команда може нав’язати боротьбу суперникові. Для вболівальників, думаю, цікаво за цим спостерігати. Якщо зазирнути в таблицю, одна перемога може підняти нас ледь не до 6-ї сходинки, а поразка викинути за межі десятки. Чи закономірно ми йдемо восьмими? Мабуть, ні. За осінню частину сезону ми втратили 9 залікових пунктів. Але у футболі немає умовного способу. Тож якщо ми на нижчій позиції, ніж від нас очікували, значить ми не допрацювали. Будемо виправляти це все. Як говорить Володимир Анатолійович, ми самі собі створюємо проблеми, а потім героїчно їх долаємо.

Чого не вистачило в матчах, де вочевидь команда втратила очки?

Якщо згадувати "Кристал", то це мов страшний сон. Такі матчі бувають у житті кожної команди. Але їх треба пройти, забути і рухатися далі. Щодо матчів, де ми мали б перемагати, але в результаті програли, напевне, проблема в реалізації. Наприклад, з "Ярудом" ми створили дуже багато моментів, але не змогли їх реалізували.

Потрапивши з аматорів у другу лігу, відчуваєш різницю між турнірами?

Особливої різниці немає. Ви ж подивіться: усі, хто торік грав в аматорах, у другій лізі йдуть далеко не на аутсайдерських позиціях. Єдине, що потрібно, бути більш витривалому. Тут треба більше бігати, нав’язувати боротьбу. А от щодо футбольних швидкостей, то я суттєвої різниці між аматорами і другою лігою не помітив.

Микола Сеновалов сказав, будеш воротарем

Ти народився в Запоріжжі, там навчався, робив перші кроки у футболі. Чим для тебе є твоє рідне місто?

Я люблю своє рідне місто. Можливо, місто сірувате. Взимку снігу немає, погода там тримається близько нуля. Але там є дуже атмосферні місця, де можна відмежуватися від постійної суєти. Особливо полюбився мені острів Хортиця. Восени там дуже мальовничо. Запоріжжя у мене найбільше асоціюється зі школою запорізького "Металурга", яка відкрила мені дорогу в футбольне життя. Я з шести років там тренувався, займався футболом і не мав фактично часу на будь-що інше.

Школа "Металурга" славиться воротарями та й взагалі одна з найкращих в Україні. Чому не склалося нині в місті з професіональним футболом?

Мабуть, вся справа в людях. Вони хочуть займатися якимись іншими речами. Так, колись школа була одна з найкращих в Україні, нині цей вектор збився. Зараз уже немає такої кількості вихованців, як було раніше. Саме вихованці найкраще демонструють рівень школи. Але тут є й інша проблема: талановитій молоді майже немає куди йти. У них є лише одна команда другої ліги -  "Металург". Раніше було простіше, особливо коли "металурги" грали в УПЛ і там були і U-19 і U-21. Хлопці мали більше шансів не загубитися після ДЮСШ.

Пам'ятаєш свого першого тренера?

Микола Миколайович Сеновалов – це та людина, яка взяла мене до себе в групу, і Андрій Юрійович Максименко. Саме вони ті перші люди, які виховували мене, а потім поставили на ворота. Андрій Юрійович, коли зустрічає мене, жартує, що я йому за це пляшку віскі винен (сміється - ред.). Насправді я приходив як польовий футболіст, а далі, як це часто буває, найвищого в команді пробують на позиції воротаря.

Голкіпер – це такий гравець, на якого шквал критики може обрушитися й безпідставно… Ти був задоволений, що став воротарем?

Тоді в дитинстві більше батьки були проти, навіть намагалися мене відмовити. А от мені ця ідея сподобалася. Звичайно, позиція воротаря – це шалена відповідальність. Ніхто не згадає, що ти десять разів витягнув м’яч, а на 11-й пропустив, і це вплинуло на фінальний результат поєдинку. Такий воротарський тягар.

Хто був ініціатором віддати тебе у футбольну школу?

Якщо чесно, не пам’ятаю, можливо, мені й самому хотілося цього. Але батьки підтримували мене тоді, підтримують і зараз. Тато дивиться всі трансляції, навіть інколи приїздить на ігри, якщо є така нагода. Мама теж дивиться. Та й підтримують не лише батьки – вся родина вболіває.

Уже в 15 років ти вирішив зірватися із Запоріжжя і поїхати до "УФК-Харків". Ці дві школи, якщо я не помиляюся, приблизно рівносильні?

На той момент "Металург" навіть був сильнішим. УФК ж був філіалом "Металіста". У 10 класі я не грав у "Металурзі", тому вирішив спробувати підшукати інший варіант. Прийшов до мами й кажу: "Я хочу поїхати". Знайомі порадили УФК. Ми поїхали туди. Харківський етап життя для мене був хорошим уроком.

Складно було перелаштуватися з тепличного домашнього життя?

Перші два тижні було неймовірно складно. Пам’ятаю, навіть дзвонив додому, хотів повернутися. Але то швидко минуло, роззнайомився з усіма, а далі вже й додому не хотілося їхати.

За два тижні у Ворсклі зламалися всі воротарі

УФК-Харків дав чимало вихованців. Хто з твоїх однокласників пішов далі у футбол?

З мого класу таких багато. Наприклад, серед воротарів ми конкурували з Володимиром Кринським З ним згодом потрапили в одне місто. Він пішов у ФК "Полтава", зараз же грає за "Інгулець". Той самий Владислав Ємець, який побував у "Колосі" та "Зорі". З Денисом Антюхом взагалі жили в одній кімнаті. Чимало хороших футболістів, які грають на високому рівні, були тоді поруч. Школа спонсорувалася "Металістом", який тоді гримів на всю Європу.

Чи можна було потрапити зі школи прямо в "Металіст"? Адже харківська команда обирала вектор на легіонерів.

З нашої вікової групи, здається, не було хлопців, які б пробилися в "Металіст". А от на рік старший випуск, зокрема Артем Бєсєдін, заграв і пішов навіть далі – в "Динамо". Це було реально. Хлопці їздили на оглядини в "Металіст".

Згоден, що легіонери забирають можливість молоді проявити себе в основних командах?

Я не бачу причин грішити на легіонерів. Вони є всюди. Наприклад, у Прем’єр-лізі Англії не так багато грає англійців та ще й вихованців своїх клубів. У нашому ж чемпіонаті багато легіонерів є прикладом для наслідування. Та й для видовищності. Останні роки, коли легіонерів стало менше в УПЛ, ми бачимо цілісну картину нашого футболу, хто на що здатен.

Як відбувається процес переходу від ДЮСШ до команд, які в структурі клубів?

Ну, я перейшов з УФК у "Ворсклу". У нас був спортивний директор школи Андрій Огієнко, так він мені зателефонував і сказав: ти їдеш на перегляд у "Ворсклу". Він був у хороших відносинах із Сергієм Чуйченком. Саме це й посприяло потраплянню сюди на огляд. Коли приїжджаєш, завжди хвилювання переповнюють. Спершу, коли вливаєшся в тренувальний процес, відчуваєш різницю.

Саме у "Ворсклі" ти дебютував в УПЛ. А сталося це ще й проти твого улюбленого клубу "Динамо".

Той день пам'ятаю, як зараз. Тоді ситуація в команді склалася не з простих. За два тижні зламалися всі воротарі. Спочатку Станіслав Богуш, потім Дмитро Непогодов. На матч проти "Динамо" вийшов Олександр Ткаченко, але і він не дограв, зазнавши ушкодження. Так і вийшло, що я дебютував на 75-ій хвилині гри проти киян. Я вийшов, коли полтавці вже поступалися 0:4. Але хвилювання було неймовірне. Мені Василь Сачко перед виходом каже: "Нічого не бійся, все нормально". Особисто для мене було головним не осоромитися. Але склад того "Динамо" був просто крутим. Коли виходиш на поле проти такої команди, це надихає. А в тому матчі на стадіоні "Ворскла" завдяки чималій кількості вболівальників ще й атмосфера була просто шалена.

Наостанок. Ти вже досвідчений воротар, які завдання ставиш перед собою?

Хочу зростати разом з командою. Хоча мені й 24 роки, але вже немає бажання змінювати клуб за клубом. Хочу бути разом з однією командою і досягати нових вершин. Для початку хоча б з СК "Полтава" в першу лігу. А чому б і ні?